Володимир ЄРМОЛЕНКО
, філософ

– Думаю, одна з найважливіших помилок, яку батьки роблять у спілкуванні з дітьми, пов'язана зі швидкістю розуміння. Передусім зі швидкістю, з якою батьки розуміють те, що розуміють їхні діти. Діти змінюються швидко, набагато швидше, ніж дорослі, й еволюція цього розуміння вимагає відповідної еволюції батьків. Добрими батьками є ті, хто вчасно розуміє, що їхні діти вже мислять по-іншому, ніж мислили, скажімо, місяць тому; що діти вже розуміють світ по-іншому, ніж розуміли місяць тому. Це дуже складна штука – встигати за еволюцією своїх дітей. Складна і майже неможлива. Батьки тут схожі на черепах, які намагаються наздогнати Ахіллеса.

Світлана ПОВАЛЯЄВА, письменниця

– Ото нам, батькам, ніколи не бракує концепцій, уявлень і фантазій, «як усе має бути», «як правильно», «яким все є насправді», – а мудрості бракує завжди. Мудрості діяти адекватно до ситуації. Я лише зараз розумію, що моя поведінка з дітьми базувалася на концепції «відсутності виховання». Тобто на словах усе ніби правильно, мовляв, робіть самі те, що ви хочете від ваших дітей, будьте самі такими, якими ви хотіли би бачити їх, поважайте їх і так далі… Розумієте, поважати насправді когось, справді когось любити – це означає вміти увійти у вимір цієї людини – притому увійти туди як мудрий спостерігач, без власного еґо. І тоді в кожній конкретній ситуації буде зрозуміло, який метод треба використати. Тобто поважати дитину – не означає ставитися до неї як до свого однолітка. Я зробила цю помилку, бо ставилася до дітей як до рівних, тобто як до однолітків, не думаючи про те, що вони не мають, скажімо, мого досвіду... Можливо, тому, що у мене були дуже напружені стосунки з моєю мамою, я хотіла уникнути цього «традиційного виховання» своїх дітей. Єдине, в чому я вважаю себе правою, то це в тому що ніколи від жодних нотацій (тим більше від скандалів і образ) не буває ані найменшої користі. Але треба розуміти, що дитина – це дитина; й іноді, хай би як ти сам ненавидів таку поведінку дорослих, дитину треба змусити до виконання певних обов'язків, привчити до відповідальності, і просто дружньою розмовою тут не відбудешся.

Ось я читала дітям змалечку дуже багато книжок, усе своє життя діти бачили мене вдома з книжкою... І старший син не читає зовсім – ну так, вряди-годи перегорне пару сторінок... Тобто в одній родині від одних батьків – дві абсолютно різні дитини. І ось одного з цих дітей точно треба було «виховувати». Може, я трохи помудрішала, але виховувати вже пізно – майже сімнадцять років – це доросла, сформована людина. Саме в цьому випадку тільки й лишається – просто розмовляти, просто висловлювати свою думку (як свою думку, а не наказ чи ультиматум), просто – любити.

Наталя ІВАНИЧУК, перекладач

– Нині я вже знаю, що дітей потрібно ростити своїми друзями, батьки мають рахуватися з думкою малявки, як із дорослим, як із рівнею собі. Тоді батьки й діти назавжди залишаться друзями. А це непросто... Залишається інтриґа: вдалося це мені чи ні :).


Галина ВДОВИЧЕНКО, письменник

– Багато речей не хотіла б змінити, хіба вдосконалити і повторити вже з дітьми дітей. Але деякі речі мучать мене й тепер, як згадаю. Колись син, тоді, мабуть, учень другого-третього класу, написав у своєму щоденнику: «Йшов зі школи – побачив маму у вікні. Таке трапляється раз на сто років». Як усі діти працюючих з ранку до вечора батьків, а особливо мам, мої теж самі собі гріли обіди, самі робили уроки, самі ходили «на спорт» і на «музику». І той факт, що ми в їхньому віці теж були самостійними й носили ключі на шнурку на шиї, нас не дуже виправдовує. У наших умовах перегодувати дитину увагою, мабуть, доволі складно. Як і відчути, де та межа між необхідною дозою уваги та надмірною опікою.

Що я змінила б? Я більше залишала б для сина прохань-завдань із домашнього господарства, бо лише тепер бачу, що це одна з найпоширеніших помилок жінок, які мають синів – оберігати їх від хатньої роботи. Я не обмежувалася б тим, що підсовувала доньці-підлітку хороші книжки, але й сама не соромилася б розмовляти з нею на дуже відверті теми. Я пішла б захищати сина, коли він написав чудовий твір про осінь і отримав за нього низьку оцінку, бо ж дуже дивний вийшов твір, ще й короткий, на один абзац. Щось таке, пам’ятаю, що ми, мовляв, приїхали з батьками на озеро, куди їздили літом, і там було якось дивно, тихо й порожньо, і сухий пісок зробився сірим та важким, я послизнувся, впав у багнюку, встав, обтерся і зрозумів: осінь прийшла… Я і тепер вважаю цей опус чесним, уважним до свого особистого сприйняття світу. Може, тоді син разом із «двійкою» отримав нехай маленьку, мабуть, чергову, порцію скепсису до усього написаного «як треба» заради високого балу в журналі.

І ще деякі речі я зробила б інакше. Але, незважаючи на власні докори сумління, що я, можливо, чогось важливого не додала своїм дітям, вони – попри усе і завдяки усьому – виросли хорошими людьми.

Степан ПРОЦЮК, письменник

– Напевно, варто було би мені, як батькові двох синів, іноді бути менш рефлексивно-індивідуалістичним і менш заглибленим у своє внутрішнє життя :). У вихованні дітей, як на мене, завжди вся відповідальність покладена на батьків. Адже, як відомо, це саме батьки всім зобов’язані своїм дітям, діти ж батькам не зобов’язані нічим. Звісно, потім діти опиняються у батьківських ролях – і всі знову наступають на звичні, давно апробовані, граблі...

Іван АНДРУСЯК, письменник, літературний редактор «Граней-Т»

– Насправді дуже багато… І я певен, що кожна притомна людина, задумавшись над цим, дуже багато хотіла б змінити, – хай, може, й не глобально (і добре, якщо не глобально!), але в кожного були сотні, тисячі, десятки тисяч «дрібних» ситуацій, у яких розумієш, що мусив би повестися інакше, дібрати інші слова, стриматися чи, навпаки, бути вимогливішим. Ідеальних людей не існує… Хтозна, скільки разів було так, що я, скажімо, чимось роздратований, чи в мене якісь неприємності, чи погана звістка, – а тут малявка учворить якусь дрібницю, на яку за нормального стану й уваги б не звернув, хіба глянув би докірливо, – а я згарячу нагримаю, «випущу пару» – і тут же соромно стає… А ще як геть-таки задуже нагримаю, і сльозенятка закрутяться – то я вже й не знаю, куди провалитися від сорому…

На це, власне кажучи, є тільки одна рада: «відтанувши», чесно попросити пробачення в дитини, якщо повівся з нею несправедливо. Ну, та я дуже швидко «відтаю», буквально відразу – тож усе швидко й залагоджується.

Узагалі ж, від рідних людей, яких любиш, такі речі завжди забуваються, і навіть якщо якийсь осад і лишається, то ненадовго – бо любов усе переважує, і дитина завжди цю любов відчуває. На те й любов, щоб не треба було нікуди повертатися :).

Наталка МАЛЕТИЧ, письменниця

– Насправді не так легко судити про помилки у вихованні, поки дитина не виросла, тож і ми наразі перебуваємо «в процесі» виховання нашої доньки Вікторії, якій навесні буде десять. Нині вона вже не хоче називатися дитиною, і каже, що є «під-підлітком».

І хоч не надто приємно визнавати власні помилки, але кажуть, що хто нічого не робить, той і не помиляється. Тож аналізуючи раннє дитинство доньки, бачу, що одну серйозну помилку таки зробила: треба було більше її загартовувати, аніж кутати, бо тепер важко спекатися постійних застуд і застудок.

А в психологічному аспекті, аж нещодавно прочитавши книжку німецького психолога Міхаеля Вінтергоффа «Чому наш діти стають тиранами», зрозуміла, що теж хотіла від дитини «відповідальності» не за віком. Це, мабуть, вада багатьох «демократичних» батьків, які намагаються дослухатися до бажань і потреб дитини – вони впевнені, що діти 4-5 років уже відповідають за свої дії й бажання, тож заходять із ними в глибокі й довгі дискусії, які не дають результату. 

Серед інших помилок найбільше шкода за якісь спалахи злості. Хотілося б, щоб їх усе ж не було. При тому, що я терпляча людина, але інколи теж зривалася – за це досі соромно. Хоча дитина про те не згадує ніколи. І коли я кажу доні, що люблю її, вона відповідає, що знає про це. «Звідки?» – допитуюсь у неї.  

І як постскриптум. Мені завжди подобалося таке порівняння, що ми приносимо з пологового будинку маленьку інопланетну істоту: ще не знаємо, як з нею спілкуватися, ще не розуміємо, що вона хоче нам сказати невербально – плачем і криком. І це одна з найважчих і найцікавіших життєвих наук – порозумітися з дитиною, огорнути її любов’ю і навчити бути людяною в цьому непростому, але й прекрасному світі. Дозволити пізнавати і помилятися, випробовувати і творити, завжди пам’ятаючи слова Януша Корчака: «У теорії виховання ми часто забуваємо про те, що повинні вчити дитину не лише цінувати правду, але й розпізнавати брехню, не тільки любити, але й ненавидіти, не тільки поважати, але й зневажати, не лише погоджуватися, але й заперечувати, не тільки слухатися, але й бунтувати».

Олекса БІЛОРОВ, письменник

– Коли моя перша дитина – донечка Настя – була маленькою, правду кажучи, я, мабуть, був кепським татом. Я тоді, на початку 80-х, був молодим, гарячим, амбітним офіцером, який вірою і правдою служив у колишній Радянській армії. Роками не мав вихідних і відпусток, весь час проводив на полігонах та у відрядженнях. Незабаром я поїхав на далеку та незрозумілу нині війну, до спекотного в усіх сенсах Афганістану, де просайгачив майже два роки. Потім довелося послужити в Нагірному Карабаху, в Німеччині, поневірятися Приволзькими степами… Ось тому я й не був зразковим татом, бо як заговорила моя доця – не чув, як пішла – не бачив, за 11 років її навчання у школі побував там лише двічі, з них удруге – на випускному. А Настя згадує роки, коли тато був в Афганістані, з жахом – мовляв, прокидаюся вночі, а мама перед іконою Божої матері крізь сльози пошепки молиться, щоб я лишився живим та неушкодженим. Достеменно не знаю, хто зіпсував дитинство моєї доньки: чи я, чи держава колишня, чи доля лиха. Але факт залишається фактом – дитинство Насті було нелегким: за 11 шкільних років дівчинка змінила 9 шкіл, коли родина військових «перекотипільників» кочувала по країнах, містах та областях, загалом змінивши 16 квартир.

Мені не випадає про щось шкодувати, адже Настя виросла розумахою і неабиякою красунею, отримала фах юриста, вийшла заміж і мешкає наразі у Франції, – однак мене як тата досі мучать докори сумління.

Але мені подаровано ще один шанс, і тепер у мене підростає синочок, маленьке янголятко на ім’я Данилко, наразі йому майже півтора рочки, й тато вкладає в нього все, чого не вклав у свою першу дитину багато років тому. Звісно, і нині відрядження трапляються часто-густо, але хочу вірити, що Данилкові пощастить більше, ніж його старшій сестричці, й він частіше бачитиме татуся «наживо», а не на світлинах. І я бачив, як мій малюк зробив перші кроки і почув його перше слово…

Марина ПАВЛЕНКО, письменниця

– Справді, питання непросте... Я не можу навести якихось серйозних «проколів» у вихованні старшої доньки. Навпаки, як тепер аналізую, я, – спершу навчаючись, а тоді працюючи на двох роботах, – завжди встигала з нею гуляти, дбати про її харчування, вичавлюючи вручну найрізноманітніші соки, читати книжки і навіть – водити-забирати туди-сюди із садочка чи з дому на численні заняття музикою чи англійською...

А от стосовно молодшої... Починалось усе чудово, адже ми всі так про неї мріяли!.. Але коли малечі виповнилось 5 місяців, раптово помер мій дорогий Тато... Це стало величезним ударом по моєму (досі дуже розвиненому!) материнському інстинктові... Моє спілкування з донечкою стало майже механічним. Навіть перебуваючи поряд із нею, я думала тільки про Тата і про те, що відчуває душа там, за межею... 

З цієї прірви потрохи вибиралася років зо три – чи не найважливіші роки в становленні моєї Оксаночки! 

...Надолужувати втрачене було нелегко... Особливо тяжко було виявити, що дівчинка не любить читати. Це остаточно дискредитувало мене як маму, і тим паче – як письменницю! Неподобство! Задіяно було всі можливі й неможливі методи «боротьби», поки нарешті ситуація «переламалася» на краще... 

Зараз, коли старша Оля стала студенткою і замешкала в іншому місті, Оксаночка – найперша моя розрада, подруга й порадниця. Найперша читальниця в шкільній бібліотеці й найуважніша слухачка наших домашніх читань. Я роблю все, щоб загладити свою безмежну вину перед нею...

 

Підготувала Тетяна Терен


  • Новини

  • Світлана Поваляєва допоможе малечі насолодитися повним днем літа

    В останній день літа, 31 серпня, коли малеча і батьки з радістю й острахом готуються до школи, видавництво «Грані-Т» пропонує згадати про найголовніше – що до початку школи лишиться не просто один день, а цілісінький, повен день літа! І почати його можна справді наповнено і весело – в товаристві письменниці Світлани Поваляєвої, художниці Світлани Фесенко  і лідера гурту Kozak System Івана Леньо. На ранковому party «Літа повен день» на малечу чекають весела гімнастика, читання повісті Світлани Поваляєвої «Вррум-чарівник», гра «Намалюй Вррума», а ще купа інших сюрпризів, подарунків і смаколиків.

  • Хто/що найбільше вплинув/уплинуло на Ваше становлення як письменника/людини?

    Сьогоднішнє опитування «Граней-Т», здається, найбільш щире і сердечне, бо, коли когось запитуєш (а тим паче письменника!) про речі, людей, ситуації, які допомогли йому стати тим, ким він є нині (і зокрема письменником!), відкритості, вдячності, поіменності не оминути. На шляху кожного опитаного нами письменника траплялися різні люди, книги, вчинки і слова, які впливали, визначали й вказували, куди рухатися далі. Важливим, на наш погляд є те, що жоден із письменників не формувався без чиєїсь підтримки, хоча ще важливіше – що їхнє формування не припиняється і нині. Отже, можемо відшукати у відповідях наших авторів цінні підказки, як виховати майбутнього письменника :)

  • Читати чи писати?

    Тему чергового опитування «Граней-Т» запропонував один із найзагадковіших (бо неіснуючих) авторів нашого видавництва – автор книжки «Людина в (м)асьці». І справді, що більше до вподоби письменникові – читати чи писати? Здавалося б, відповідь проста – якщо письменник, значить, найбільше часу він проводить саме за писанням. Але якщо при цьому він не читає книжок і не переглядає ЗМІ, як він може стежити за сучасними тенденціями в літературі, за тим, що відбувається в рідній країні і світі, як він навчається і вдосконалюється? Запитання таки каверзне, й тим більш цікаво дізнатися, що на нього відповіли автори «Граней-Т».

  • Чи потрібно дітям переказувати книги класиків?

    Тему для чергового опитування «Граней-Т» підказала чи не найтитулованіша книжка видавництва – «Сни Ганса Християна» Лесі Ворониної, яка є авторським переказом казок всесвітньовідомого письменника. Не всі батьки знайомлять своїх дітей з ориґіналами творів данського класика, який, як сам зазначав, писав казки передовсім для дорослих. Поза тим книжку Лесі Ворониної можна рекомендувати дітям без жодних пересторог. Так само чи кожна дитина подужає ориґінали «Вінні-Пуха» Алана Мілна чи «Алісу в країні див» Льюса Керола? Але і про Вінні-Пуха, і про Алісу читаюча малеча знає, приміром, завдяки переказам Бориса Заходера. І ці приклади далекі від тих переказів класики, які сьогодні вільно може купити чи скачати кожен лінивий учень чи студент. Отже, переказування класики може бути корисним і художньо вартісним, а може бути буквальним – і тоді воно позбавляє дитину можливості смакувати справжнім текстом. Що з цього приводу думають автори «Граней-Т» - письменники, художники і психологи?

  • Чому так складно писати для підлітків?

    Звісно, тема сьогоднішнього опитування «Граней-Т» могла би звучати не так категорично, приміром: чи складно писати для підлітків? Але оскільки і читачі, й самі письменники знають, що ця ніша в сучасній українській літературі заповнена мало й нерівномірно, можна ставити питання руба. Хтозна — може, це опитування спричиниться до появи нових творів для підлітків? Принаймні серед експертів «Граней-Т» чимало тих, хто вже спробував свої сили в царині підліткової літератури, і зупинятися на досягнутому вони точно не планують.

  • Які зауваження у Вас є із приводу шкільної програми з літератури?

    Претензії до викладання літератури в українських школах мають усі: і вчителі, яким доводиться розповідати на уроках про сучасну літературу, якої зазвичай вони й у вічі не бачили; і школярі, які після закінчення школи воліють читати все що завгодно, тільки не твори українських авторів; і чиновники з профільних міністерств і департаментів, яким постійно ввижається щось загрозливе в текстах класиків і яким спокійніше б спалося, якби взагалі не було в школах таких небезпечних предметів, як література й історія; і самі письменники, які іноді просто забороняють включати їхні твори до шкільної програми. Мають свої суб’єктивні зауваги з цього дражливого приводу й автори «Граней-Т».

themesthemes/2894