Я давно хотіла написати про декілька речей і тепер думаю, що гарно зробити це в цю осінь. Бо вона сталась такою, що знову багато про них згадую. Не можу про них не думати серед всієї цієї краси, тепла й спокою, якими цієї осені так щедро нас обдаровано. Було би гарно, якби можна її запам’ятати. Якби можна, зрештою, пам’ятати, якими щороку стаються кожна весна, літо, зима й осінь. Якби пам’ять вміла зберігати в собі їх щорічну послідовність. Якби нічого не змішувати і впізнавати всередині себе, що як було. Зберігаючи те, про що думаю, теж цю осінь запам’ятовую.

Дуже багато думаю про небо. Дивлюся, яке воно глибоке і як багато всього в собі обіймає. Скільки в ньому зірок, невидимих нашому зору вдень і таких осяйних вночі, зрештою, скільки взагалі всього навколо є невидимого... Думаю теж, як гарно, що можемо час від часу кудись літати. Тоді, будучи ще тут, ми вже бачимо небо зсередини. І хай це небо ще не те, найсправжніше, остаточне й останнє, але кожен політ вже тепер нагадує мені обіцянку того, найвеличнішого Неба. Про неї нагадують птахи, які стільки бавляться в вишині, під самим сонцем, і, так мені здається, насправді ніколи не покидають неба – навіть сідаючи на землю, бо можуть щомиті здійнятися догори; про неї нагадують місяць і сонце, яких називаю братами, про неї нагадують тисячі зірок, що їх називаю сестрами. Безконечно могла би його роздивлятися – вдень і вночі. Знизу, із землі, і в самому небі... Дивовижні його ландшафти – красиві й делікатні, хоча нічого в них немає, крім хмар і крім небесної блакиті – часом такої густої, як шата Богородиці на іконах, а часом майже невидної, як розведена акварель.

Люблю, дуже люблю думати про небо. Люблю роздивлятися зірки – ті, котрі впізнаю, і ті, імен котрих не знаю. Люблю бачити їхнє світло, взагалі дуже люблю світло, яке можна бачити вночі, тихе й делікатне. Його немає багато, і тим воно цінніше, тим коштовніше. І зірки теж коштовні – як маленькі самоцвіти – десь далеко, у вишині. Дивлячись на нічне світло, знаю, що ніколи не буває так, щоб було цілковито темно, – і ця думка наповнює мене радістю. Радістю і спокоєм.

Тішуся, що загалом цієї осені було багато спокою. Що зір довше спинявся на речах світлих і вдячних, ніж на прикрих. Хоча світ влаштований так незбагненно: у ньому не раз прикрі речі частіше впадають у вічі, а до речей добрих треба пильніше придивлятися. Дуже багато бачимо всього, що нам не подобається, і дуже легко спокушаємося про це говорити. Нам так легко вдається критикувати, говорити осудливо або й просто легковажно – про все, що бачимо... А як було би гарно, якби день вдавалося прожити без зайвих слів; якби натомість було більше нашого усміху, доброзичливості й просто нашої вдячності. За прожитий день. За теплу осінь. За людей, які були поруч і з якими ми могли ділитися найкращим, що у нас є, і розповідати їм про те найкраще, чого в нас немає. Скажімо, про небо – синє-синє навіть восени, як шата Богородиці…

 

Богдана Матіяш


themesthemes/2860