Про котів я знаю майже все. Більше знає хіба моя сестра Катруся, але вона ветеринар, тож це не рахується. Коти — звірі, завдяки яким завжди можна зав'язати більш чи менш вдалу бесіду (бачте, як свідчить практика, люди переважно поділяються на тих, хто котів любить, і тих, хто їх не любить). Я, що гріха таїти, люблю котів. Їх у мене ниньки аж троє, і двоє з них — кицьки, а значить, це далеко не кінець.

А взагалі, котів у мене було стільки, що багатьом із вас і не снилося. І я, знаєте, всіх їх пам'ятаю — імена, особливості характеру, колір шерсті, смакові пристрасті. Перший мій кіт був кицькою. Марусею. Маруся привела на світ «команду рятівників», а відтак десь собі пішла. Уже тоді ми знали, що вона пішла вмирати. Коти йдуть, коли їм приходить час, вони мудрі.

З усієї команди в нас лишився тільки сірий Чип, решта знайшла своїх хазяїв у знайомих родинах. Чип був хороший кіт, він дружив із місцевими їжаками, а потім спокусився на домашню птицю, і тато завіз його в ліс. Мені було років із 5-7, і я натхненно й щиро оплакувала його котячу долю. Хоча вже тоді переконала себе, що Чип став не інакше як Паном Коцьким – і досі порядкує у клавдієвських лісах, куди тато його висадив.

Згодом одна моя подружка — ми з нею народилися в один день, Таня, — принесла нам додому двох кошенят. Таня врятувала кошенят від смерті (хтось хотів їх утопити). І ми взяли обох. Котів звали Анфіса й Сірко, і вони обидві були кицьками. Знову. Анфіса приносила в дім щастя, вона була триколірна кицька, і до того ж наполовину вегетаріанка. Їла овочеві салати і мишей.

Крім простого людського щастя, Анфіса привела нам свого сина — руденького котика, він у неї був одинак. Ми з братом назвали його геть небанальним іменем — Гарфільд, але тато сказав, що це занадто складно і там немає шиплячих, тому кіт не відгукуватиметься, а крім того, тато плутатиметься й називатиме кота іменем свого шефа — Гафіль. Отак Гарфільд-Гафіль став Рудим І (Першим).

А потім Анфіса пішла, так само, як задовго перед нею пішла Маруся. З нами лишилися Рудий і його тітка — Сірко, яка стала Сірушкою. І попри те, що Сірушка ніколи не була матір'ю, в неї дивовижним чином з'явилося молоко, тож Сірушка з тітки стала молочною мамою малого Рудого. А Сірушку вдруге переназвали — непомітно для всіх вона стала Лизухою, бо всіх любила облизувати, надто ж — тата, а відтак попросту Лізою. Пройшло ще багато часу до того, як у Сірушки-Лізи не стало хвоста, і вона також кудись пішла... або ж вона так само стала Панею Коцькою, я вже ледве пам'ятаю. Пригадую тільки, що колись у школі нам задали твір на тему кафкіанського «перетворення», і я написала про Лізу. Певне, я дуже винна перед цією кішкою.

Отож, лишився Рудий, який згодом втілювався в багатьох інших «рудих». Адже найбільше котів у нас було саме рудого кольору. Вони приходили до нас через одного. Спочатку син Анфіси, який пропав, як і всі до нього й після нього.

Після нього був Леопольд, Льовка, про нього казали, що він породистий, але ніхто, крім самого Льовки, в це не вірив. Тільки Льовка незмінно поводився як Леопольд із графівським родоводом і чистою котячою кров'ю. Це був сильний кіт, він усіх на вулиці тримав у своїх лапах. Навіть сусідського вівчарку, в якого геть не по-породистому крав сухий корм. У Льовки було багато синів і дочок «на стороні». А якось, коли Льовка вже від нас пішов — він був дуже хворий, — одна моя знайома, яка жила далеченько від нас, хоч і на тій же вулиці, сказала, що Леопольд був жорстоким батьком. Розповіла вона, як той приходив до свого сина й бив його, хоча той був як дві краплі води на нього схожий. Як син ріс у страху й покорі. Моя знайома ненавиділа (о, даруйте, дуже не любила) Леопольда, і то її право. Я теж не люблю кривдників своїх котів.

Ще коли Льовка жив у нас, молодий і дужий, мама підібрала десь на вулиці маленьке пухнасте кошенятко. Ми навіть не думали, як його назвати. Він був Рудий. Той самий Рудий, тільки зовсім маленький. І Льовка став йому названим батьком.

А потому, як Рудий помер і ми з татом поховали його неподалік, у березняку, в нас довго не було кота. Аж доки до нас знову не прийшов маленький пухнастий Рудий. Цей кіт ходить із татом по хліб і чекає його під магазином — може, хазяїн купить щось і йому. Рудь будить мене — тільки мене — о 4:44 вночі, легесенько відкривши двері в кімнату й ставши навпроти мого обличчя, не видаючи ні звуку, він тільки дивиться, і я прокидаюся. Випускаю його надвір і намагаюся знову заснути. Часом Рудий тихесенькою каже «няв», якщо я не прокидаюся. Або торкає мене лапкою, але це дуже рідко, йому не дозволено мене лякати. Коли хтось із хазяїв переступає межу, бавлячись із ним, кіт стримано й поважно попереджує, що його терпець ось-ось урветься, і що ліпше нам припинити. І ми припиняємо.

Коли Рудий став дорослим котом, до нас прийшла маленька сіра киця Нявка. Нявка була наймилішим створінням із усіх наших котів.

Рудий і досі в нас. Нявки вже давно немає, вона також, як і всі до неї й усі після неї, пішла. Здається, і Рудь за нею сумує, хоча він, певна річ, про це жодного разу не казав.

І тільки одне не дає мені спокою.

Пригадуючи всіх своїх тисячу й одного кота, ми ніяк не можемо розібратися, про котрого з «рудих» ідеться. Нам здається, буцімто це все — один і той самий кіт, тільки він сам вирішує, коли приходити й коли йти.

Ольга Купріян, літературо- і котознавець


themesthemes/2810