Ситуацію з українськими пам’ятками архітектури, історії, природи і станом їхнього збереження та утримання державою я порівняв би з таким собі молодим, однак ледачим ґаздою, якому в спадок дістався чималий наділ родючої землі та господарство. Щороку він докладає хіба мінімум зусиль для того, щоб забезпечити собі врожай, який отримує винятково завдяки багатим ґрунтам. Зібране ж цей ґазда абияк скидає до комори із прогнилим дахом і пацюками, тож у підсумку від багатств лишається хіба третина. Кожен, хто мандрує Україною, неодмінно замислюється про щось подібне, відвідуючи все ще дуже численні вітчизняні туристичні атракції. Тож пам’ятки є, але чи надовго?

Завдяки роботі над путівниками я став очевидцем і свідком (із фотодоказами) нехлюйства місцевих та центральних офіційних держустанов, які де-юре відповідають за утримання нашого з вами історичного та природного спадку. У книзі «Польські замки та резиденції в Україні» я досліджував фортифікаційні та резиденційні пам’ятки, тож маю деякі підстави на об’єктивний погляд щодо їхнього актуального стану. Умовно кажучи, 80 % магнатських палаців та дворів скромнішої шляхти є «безбатченками», «сиротами». Як не прикро, але мушу констатувати, що в одіозному «совку» їх доглядали значно краще, ніж у незалежній Україні. Є навіть дуже невтішна тенденція, яку спостерігав мало не в кожній другій історичній місцині: після розвалу колгоспів пам’ятки втратили господаря і нині гинуть надшвидкими темпами. Більшість маєтків до середини 1990-х займали сільські школи, які приблизно 10 років тому перевели до нових будівель або й просто закрили через недобір дітей у класах. Панські садиби, які на папері залишились у володінні сільрад, фактично стали належати пиякам і злодіям, які за дуже короткий час розікрали, сплюндрували і (часто) спалили ці пам’ятки, які могли б – за належного ставлення – приносити громаді пристойні туристичні гроші. Прикладів можу навести сотні. Одним із найбільш кричущих є палац магнатської родини Собанських у селі Ободівка Тростянецького району на Вінниччині. До 1991 року в ньому містився клуб, але після розвалу колгоспу (буквально впродовж року) цей архітектурний шедевр було спалено місцевими пияками. При цьому завалилися перекриття між поверхами і дах. А треба сказати, що, попри комуністичне невігластво, до часів незалежності дійшли вишукані інтер’єри, які пам’ятають більш освічене товариство. Нині ж від них лишилися уламки… Цікаво, що нащадки Собанських уже в наші часи приїздили до Ободівки і пропонували власним коштом відремонтувати родинне гніздо, при цьому не претендуючи на його повернення у власність (та й за законом це було б неможливо). Втім, місцевий голова відмовив у дозволі проводити будь-які роботи. Так би мовити, помстився (цікаво, за що?) «пихатим ляхам» – хай, мовляв, палац нікому вже не дістанеться… Опікується тамтешньою сумною руїною лише директор місцевого краєзнавчого музею Ольга Кучер, яка самотужки не дає «добити» те, що ще стоїть.

Власне, тут я підійшов до, здається, ключового питання збереження пам’яток. В умовах, коли чиновники, що отримують зарплату за свою бездіяльність, з року в рік прикривають її відсутністю бюджетних коштів, сільські громади мали б узяти справу у власні руки. Але стикаємося з парадоксом: з одного боку селяни прагнуть якомога більше знати (а відтак і дбати) про власні пам’ятки, з іншого ж – їх у наш час цікавить передовсім хліб щоденний. В умовах безробіття звинувачувати цих людей ніби й не можна, але лише вони спроможні створити собі гідні умови життя у власному домі, якщо вже держава від них відмахнулася. Далеко не всі пам’ятки є в офіційному реєстрі, який без купи дозволів заважає проводити будь-які ремонтні роботи. Лишилося чимало навіть не просто дворів, а справжніх палаців, які опинилися без належної опіки. Втім, є й поодинокі позитивні випадки. Скажімо, в селі Отроків Новоушицького району Хмельниччини львівський бізнесмен Ігор Сокальський за допомогою сільської влади відновлює маєток такого собі «подільського Мюнхгаузена» графа-дивака Сцибора-Мархоцького, в якому щорічно у липні проводить етнофестиваль.

Ситуація із замками є, на щастя, дещо ліпшою. Одразу пригадаю Державний заповідник «Замки Тернопілля», який за останні кілька років провів чималу роботу з консервації та відновлення тамтешніх пам’яток оборонної архітектури. Збараж, Вишнівець, Золотий Потік, Чортків, Скалат, Тернопіль, Микулинці… Їхні замки завдяки заповіднику поволі постають із руїн. Деякі, як, приміром, Збаразький, уже починають «відбивати» вкладені в них гроші завдяки туристам. Завважте – це державний заповідник. Його дирекція чомусь не скаржиться на нестачу бюджетних коштів, хоча стовідсотково й не отримує потрібного фінансування.

Більш-менш терпима ситуація і із замками Хмельниччини. Хоча їх і не відроджують такими темпами, як у сусідів, тим не менше роблять бодай щось, аби пам’ятки принаймні не руйнувалися. Це бачимо у Старокостянтинові, Летичеві, Жванці. Фортеці у Кам’янці-Подільському та Меджибожі, здається, вже є самоокупними завдяки продуманій роботі з туристами, яких зацікавлюють різноманітними фестивалями та івентами. Втім, усе ще стоять відкриті всім вітрам замки в Чорнокозинцях, Рихті, Панівцях, Сатанові…

Експериментально зарадити проблемі збереження архітектурних пам’яток спробували на Львівщині, віддавши у концесію (приватну оренду) на 49 років замок у Старому Селі та палац у Тартакові. Було це ще в 2007 році, але з тих пір нічого не змінилося. Промовистим фактом є те, що мешканці Тартакова навіть утворили фонд, який має допомогти бізнесменові, що взявся опікуватись палацом і все ж бодай щось почати робити. Відтак Львівська ОДА вже подумує про розірвання тих двох угод.

Словом, якоїсь панацеї, що допомогла б зберегти всі наші архітектурні пам’ятки, просто не існує. В кожному окремому випадку це може бути по-різному. Знаю я лише одне: у цій справі годі обійтися без місцевих мрійників-ентузіастів, які, попри безгрошів’я, дбають не лише про власний щоденний хліб, а й думають про перспективу свого архітектурного спадку. Без них цей спадок, наче врожай згаданого наприпочатку ґазди-невдахи, дуже швидко знищать негода та пацюки.                                

 

Дмитро Антонюк


  • Новини

  • На «Мапі вихідного дня» Гоголівщина

    Попереду вихідні і ми знову кличемо всіх охочих мандрувати містами і містечками України. Край, в який мандруватимемо цього разу називають одним словом – Гоголівщина. Але не лише ім’я відомого письменника та Національний Сорочинський ярмарок спонукали нас вирушити на Полтавщину. Наприкінці місяця тут відбудеться фестиваль «Свято миргородської свині», який дає можливість отримати незабутнє враження, відвідавши перегони поросят і спостерігаючи за вогняним шоу. Тож перш ніж розпочнеться миргородське свинство, радимо в першу чергу познайомитись зі славетною історією Гоголівщини, її курортом, храмами та садибами.

  • «Мапа вихідного дня»: Полтавщина

    Цього тижня «Грані-Т» рекомендують читачам відпочити в серці України – на Полтавщині. Підготувати черговий туристичний порадник нам допомогли відомий мандрівник Дмитро Антонюк та його путівник «7 мандрівок Полтавщиною». Отже, збираємося в дорогу, попереду – Полтава.

  • Нові забуті маєтки Житомирщини

    Традиційно для п’ятниці ми продовжуємо подорожувати Україною і робити хвилюючі відкриття забутих панських маєтків. Сьогодні разом із путівником «Чотири мандрівки Житомирщиною» вирушаємо до 8 сіл.

  • Забутими панськими маєтками Житомирщини

    Раптово знайдені палац, костьол, або церква, про які нема жодних згадок в офіційних реєстрах, тішать мандрівника незмірно більше, ніж загальновідомі пам'ятки. Ніби ви копаєте город, і випадково заступом натрапляєте на скриньку з якимись старовинними документами. Можливо, вони нічого не варті, але для вас дуже цінні, бо їх знайшли саме ви. Наша п’ятнична подорож на Житомирщину майже повністю складатиметься з таких хвилюючих відкриттів. Тож озброюйтесь путівником «4 мандрівки Житомирщиною» і мерщій на пошуки нових пам’яток.

themesthemes/2768