Це було навесні минулого року. Ми подорожували провінційною Америкою, цією лаконічною і простою країною, де небо і дорога – це все, що потрібно для відчуття свободи і самотності.

Одного вечора ми зупинилися на березі озера Мілвуд, на півдні Арканзасу. Вночі ми спали в наметі, було холодно, і ми натягнули на себе всі свої теплі речі, але все одно не могли зігрітися.

Моя трирічна донька спала між мною та моєю дружиною і холоду майже не відчувала. В якийсь момент і я, і дружина почали тулитися до своєї маленької дитини, і вона нас почала зігрівати: ці п’ятнадцять кілограмів теплого та сонного життя зігріли двох дорослих людей.

Згадуючи цю історію нещодавно, я раптом подумав, що особливість людського теплообміну полягає в одній парадоксальній обставині. В тому, що коли зустрічаються людські тіла з однаковою температурою 36,6 за Цельсієм, вони все одно здатні зігріти одне одного. Тобто дарувати одне одному тепло, формально не маючи його більше за іншого. Дарувати, іншими словами, те, чого не мають і чим нібито збагатити іншого нездатні.

Думаю, ця проста історія може бути метафорою всього нашого спілкування і всієї нашої потреби в інших людях. Її сенс полягає в тому, що індивідуальні організми («тіла» та «душі») дуже часто тепліші за своє середовище.

У данського письменника Пітера Хьоґа є роман «Фрекен Смілла та її відчуття снігу». Роман про сніг і кригу, полярну кригу, абсолютний холод – але також про людей та тепло їхніх тіл та їхніх життів. Про тепло, яке може існувати навіть під льодяним панциром, як вода, яка продовжує існувати під кригою.

Роман про подорож до таємничого місця у водах Ґренландії, до якогось дивного каменя посеред царства криги. До метеориту, який чомусь у цьому царстві криги і холоду продукує тепло. Який є ніби островом життя в самому серці смерті. Це, можливо, один із найяскравіших образів північної естетики, скандинавської літератури та кіно: образ того, що навіть усередині абсолютного холоду (фізичного чи метафізичного) продовжує існувати тепло.

І це тепло не завжди відчуєш, воно проривається на поверхню дуже рідко, дуже лаконічно, але ти його зрештою помічаєш, розумієш його силу – це як стиснута пружина, яка раптом розкривається.

Воно схоже на ті самі п’ятнадцять кілограмів теплого та сонного життя, які зігрівають двох дорослих людей. Віддаючи їм тепло, ніби не маючи його більше за інших. Віддаючи те, чого не мають і чого самі найбільше потребують.

Володимир Єрмоленко


  • Чути і бачити

  • Володимир Єрмоленко про Вальтера Беньяміна

    Німецького інтелектуала Вальтера Беньяміна дуже складно означити. Так само не піддаються чітким означенням і його тексти, теми, метафори, які цікавили цього філософа, критика, есеїста, перекладача.

themesthemes/2687