Ліза принесла додому завдання шкільної олімпіади з російської мови і літератури для одинадцятого класу. Предмету «російська література» в них, ясна річ, немає, але в курсі зарубіжної літератури (яка невідь-чому в нашій школі називається «світовою», хоча ніякої «світової літератури» насправді в природі не існує) російських авторів незрівнянно більше, ніж будь-яких інших (але немає жодного білоруського, молдовського, угорського, румунського, словацького, болгарського, грузинського письменника, а з поляків лише Міцкевич – отаке в нас дивне сприйняття сусідніх культур).

Більшість завдань, хоч декотрі й складні, для мисливого одинадцятикласника проблемними не були, тож дочка спокійно з ними впоралася, проконсультувавшись лише щодо деяких складних випадків слововживання. Але один момент – заради якого, власне кажучи, Ліза й принесла ці завдання додому – виявився напрочуд цікавим. Школярам запропонували визначити віршовий розмір ось такого тексту Роберта Рождественського:

Может быть, все-таки мне повезло,
если я видел время запутанное,
время запуганное,
время беспутное,
которое то мчалось,
то шло.
А люди шагали за ним по пятам.
Поэтому я его хаять не буду...

Все мы–
гарнир к основному блюду,
которое жарится где-то
Там.

У родині, де мама літературознавець, а тато поет, таке завдання викликало зрозуміле пожвавлення :)

Пошкрябавши потилицю, я припустив, що це дольник. Але, закуривши (привіт держманіякам, які вилучають із продажу книжки з курцями :) і подумавши пильніше, дійшов висновку, що йдеться про акцентний вірш. Однак наша мама на це логічно заперечила, що акцентний – це тип вірша, а зовсім не віршовий розмір. Прийнявши виклик, я заявив, що коли маємо справу з тонічним віршуванням – то про який розмір узагалі може йти мова? Адже тут важать лише наголошені склади – а ненаголошених тули скільки хочеш, аби лиш звучало…

Одне слово, в результаті сімейної дискусії вирішили проконсультуватися з фаховим віршознавцем, кандидатом філологічних наук зі спеціальності «теорія літератури», до того ж ученицею найавторитетнішого сучасного українського віршознавця, професора Наталії Василівни Костенко. Тут знову спалахнула тривала телефонно-інтернетна дискусія про дольник і його особливості (мій улюблений акцентний вірш літературознавці спільними зусиллями все ж «зарубали»), і зринуло визначення «римований верлібр», яке мені як «практикові» видалося геть неадекватним, але теоретики-віршознавці, виявляється, з ним працюють…

Одне слово, у нас був чудовий вечір, присвячений цікавущим літературознавчим студіям. І не лише одинадцятикласниця Ліза, а й п’ятикласниця Стефа захоплено стежила за цією дискусією (при цьому Стефа – не без іронії :), і кожній із них у результаті щось – та відклалося.

Однак згодом Ліза все ж спустила нас із літературознавчих небес на грішну шкільну землю. Гаразд, – сказала вона. – Я дещо зрозуміла і навіть можу в загальних рисах переказати вчительці ваші міркування. Але якою все ж має бути правильна відповідь на завдання олімпіади?

І на це ані я, ані дружина, ані наша колеґа-консультант не змогли сказати нічого певного. Бо хтозна, що насправді задумували ті люди, які готували для дітей ці завдання (зрозуміло, що Лізина шкільна вчителька не сама їх придумала, а лише використала готові матеріали з попередніх, найімовірніше, обласних чи всеукраїнських олімпіад). Наша колеґа-консультант запропонувала в такому випадку визначити віршовий розмір окремо кожного рядка – і з цим уже проблем не було, хоча я певен, що деякі терміни, як-от «третій дольник», після цього вечора Лізі будуть зрозуміліші, ніж її вчительці…

…За кілька днів Ліза принесла додому олімпіадні завдання з української мови і літератури. Порадитися їй треба було лише щодо складних випадків застосування деяких мовних правил – а про літературу вона підозріло мовчала. Мовляв, тут їй консультації не потрібні. Але ми з дружиною, пам’ятаючи про цікавий вечір, спровокований русистами, вже самі прагнули дізнатися, що ж такого елементарного задали «олімпійцям» україністи.

І справді не знайшли там нічого, що схиляло б дитину подумати!

Одразу кілька питань про Семенка – але з такими формулюваннями, ніби йдеться не про бунтівника-футуриста, генія провокації, а про якогось задрипаного соцреаліста… І все тупо зводилося до того, щоб назвати чи то кількість збірок, чи роки виходу книжок, чи ще щось таке ж необов’язкове і таке ж абсолютно нецікаве…

Але, звісно ж, було неодмінне питання, яке чомусь в одному й тому ж формулюванні завжди зринає в усіх «олімпійських» чи конкурсних шкільних завданнях з української літератури – і яке мене, даруйте, просто бісить, – «назвіть п’ять (чомусь саме п’ять – направду, якийсь «пунктик») сучасних українських письменників»!

Ясна річ, останнє для Лізи взагалі не є питанням, бо чимало ключових у сучасній літературі постатей для неї не просто імена з книжки, а реальні люди – з багатьма вона маленькою гралася, до багатьох у неї своє приватне ставлення, а з кимось (тим паче, з їхніми дітьми) вона тепер уже й сама приятелює. Зрозуміло, що переважна більшість її однолітків такого досвіду мати не може. Але ж і я не можу зрозуміти, який сенс у тому, щоб тупо називати імена, – а не попросити дитину, скажімо, розповісти про книжку сучасного українського письменника, яка їй чимось зацікавила; чи про героя такої книжки, який їй особливо симпатичний чи антипатичний.

Роздумуючи про все це, ми з дружиною пригадали собі, що наші філологічні зацікавлення, які природно проявлялися в дитинстві, знаходили відгук саме в шкільних русистів, а не україністів. Нехай для Каті, харків’янки, це могло б видатися більш логічним, – але ж і мені, хлопчикові з гуцульського села, саме вчителька російської мови і літератури Руслана Олександрівна Кашина приносила зі своєї домашньої бібліотеки книжки Нодара Думбадзе та Чингіза Айтматова; і побачивши зацікавленість, спеціально для мене розповідала про ази поетики значно більше, ніж цього вимагала, та й досі вимагає шкільна програма… Ясна річ, відтак своє, рідне далося взнаки – і ми з Катею природно стали не русистами, а україністами, – але це вже був власний свідомий вибір, а не вплив школи, де розуміння того, що таке література, закладали нам саме вчителі російської…

І тепер ми бачимо, що Ліза, також виказуючи природні задатки філолога, більше горнеться в школі до своєї русистки, – бо з нею можна поговорити на уроці про персонажів і їхні характери в живому розвитку, а не про, даруйте, «революційну роль трудового селянства». І справа тут не в самій літературі – кому, як не мені, філологу, достеменно знати, що наші класичні тексти дають принаймні не менше підстав для цікавущого «живого» аналізу, по-справжньому цікавого дитині, – справа в підходах до неї.

За великим рахунком, справа в тому, чи ми хочемо навчити – і привчити – дитину мислити, що не раз їй знадобиться в житті, позавідносно до літератури, – а чи ми хочемо просто втиснути в її голову певну суму знань «для тестів» (ото ще несусвітня дурня – тести з літератури!!!), більшість із яких їй, правду кажучи, ніколи не знадобиться.

У тому ж і річ, що література є ідеальним матеріалом для обмислення – але вона абсолютно безперспективна як «сума знань».

P.S.: До речі «правильної» відповіді на запитання про розмір того вірша просто немає – різні віршознавчі школи по-різному ці речі тлумачать. А суть питання полягає в тому, щоб дитина замислилася над актуальною проблемою – і запропонувала хай наївне, але власне її бачення. Звісно, небагато сенсу в тому, щоб давати таке завдання всьому класу, де є діти з різними нахилами, – але на олімпіаді для філологічно обдарованих дітей це, як на мене, саме те, що треба.

Іван Андрусяк


themesthemes/2673