Книга есеїв, нотаток і статей Анатолія Дністрового, - по суті, корпус суто приватних, й іноді навіть інтимних текстів-роздумів, текстів-інтерпретацій, текстів-оскаржень, можливо, навіть записаних на серветках у кав´ярнях, - тим не менш, досить вигідно доповнює та увиразнює есеїстичний дискурс сучасної української літератури. Есей - неймовірно цікавий і вигідний жанр - як для читача, так і для самого письменника. Есей дозволяє авторові уповні виявити свою ерудицію та інтелект, і водночас - продемонструвати здатність писати - легко і глибоко, читабельно та рафіновано.Читачеві ж есей дозволяє насолодитися інтелектуальним, але уповні живим продуктом, красивим і корисним одночасно, як сказав би, можливо, Максим Тадейович Рильський. Той Рильський, дача якого в Києві була зовсім неподалік від місця мешкання Дністрового в першій половині 2000-х: «Мимоволі згадую старого алкаша Максима Рильського. Хитрий був жук, знав, де поселитися - особнячок серед густих дерев. Тихий і симпатичний рай серед шумного міста. Я полюбив Рильського давно, навіть не зовсім за поезію. Маючи змогу посісти високу посаду за радянської влади, Рильський забив на це, вибравши звичайне життя. Поет у ньому подолав кар´єру. Я уявляв, якими ж милими були їхні з Вишнею пиятики в голуб´ятні на горищі, де їх не могли застукати розлючені жінки і рідні. Мабуть, щасливим чоловіком був Максим Тадейович». Безперечно, він був щасливим. А це була цитата з роману А.Дністрового «Дрозофіла над томом Канта», який був презентований публіці через півроку після книги есеїв. Загалом, роман і ця книга есеїв є своєрідним «подвійним ударом» (в хорошому сенсі) автора, будучи, крім усього іншого, наповненими паралельними чи пак, спільними мотивами, домінуючими серед яких є етичні мотиви (передмову до книги есеїв автор невипадково завершує думкою про важливість етичного менту: «Я й справді вважаю, що найбільшим призначенням пізнання (наукового, творчого, життєвого) є не установка на «здобутки», а пошук оптимальної моделі співучасті зі світом»), пов´язані з внутрішньою свободою людини та безупинною боротьбою за цю свободу. Свобода, вимагає самотности (центральний мотив щойно згадуваного роману А.Дністрового), завдаючи, таким чином, людині мислячій помітних травм, щонайменше, прикростей. Але водночас, компенсуючи тишею, яка народжує думку й різьбить почуття.

Можливо, хтось іще пам´ятає, у А.Дністрового була симпатична книга інтелектуальних есеїв «Автономія Орфея» («Акта», 2008), яка, на жаль, так і лишилася поза увагою критиків і читачів. Можливо, тому, що це була спроба взагалі нетутешнього, сказати б, письма - «варіяції на тему поетичної творчости і навколо неї». (Хто стане читати подібну книгу, якщо А.Кокотюха пропонує безкінечний детектив, а Ю.Андрухович - роман, закамуфльований під інтерв´ю із собою рідним?). Таку книгу, наскільки я розумію, міг би написати Моріс Бляншо, і він би, водночас, міг її прочитати. (Але сталося так, що Бляншо безповоротно відійшов 20 лютого 2003-го року). Таку книгу міг би читати, відчуваючи радість і насолоду, Ігор Костецький, якби не помер за двадцять років до М.Бляншо. А от хто сьогодні читав би цю книгу, я, чесно кажучи, навіть не знаю. Але такі книги все ‘дно потрібні, вони виокремлюють нас із побутового тлуму й занурюють у глибини емоції й думки. Власне, вони повертають нам мову у вигляді простору існування, - такий собі своєрідний автентичний інший вимір буття (здатністю говорити володіє лише поет, - катеґорично стверджував свого часу С.Маллярме); вони повертають нам етику у первинному її розумінні, адже всім зрозуміло: спочатку була поезія. І поезія була підставою для сотворення світу.

Втім, наразі про книгу «Письмо з околиці». Ці, переважно короткі тексти, що структуровані в хронологічному порядку, нагадують щоденник, який обіймає час з 2000-го до 2009-го року включно. Десять років читання й письма, роздумів і логічних сумнівів, - суто приватний шлях сучасного інтелектуала, який, проте, може бути цікавий усім, хто вміє читати й хоч трохи мислити. Попри простоту й невигадливість такого підходу, його хронологічна «чистота» дозволяє простежувати не лише послідовність розвитку конкретної «людини читаючої», але й зрозуміти базовий стрижень цієї людини, незмінність деяких вагомих координат і концептів, етичних та естетичних орієнтирів. Скажи, кого ти читаєш, і я скажу, чи мені з тобою буде цікаво, - приблизно у цьому дусі. Хоча, звісно, все набагато серйозніше.

Ірина Славінська писала, що цю книгу можна читати з будь-якої сторінки, в долі читача нічого, мовляв, не зміниться. Все одно буде цікаво, порушення хронології жодним чином не вплине на сприйняття всує перегорнутих сторінок. Мабуть, до подібного висновку експерта «Української правди» підштовхнула принципова фраґментарність чи пак змістова дискретність книги, зітканої з клаптиків-нотаток, про що в першому абзаці книги говорить сам автор: «Я давно мріяв про книгу, яка б не мала «постановочного» початку й «резолюційного» завершення, яка була б настільки ж обов´язковою, наскільки й принагідною, в якій би довільно зустрічалися та розходилися різні почуття, теми, ідеї. Згодом я зрозумів, що це можна досягти в режимі приватної (курсив А.Дністрового. - О.С.) книги, неприховано суб´єктивної, необов´язкової, позбавленої установки на суспільний запит».

Але не все так просто, як видається оглядачці з «Української правди». В цих нотатках за десять років, можливо, й немає разючої еволюції-сходження автора, але є невпинне й добре помітне нарощування інтелектуальних або й стилістичних м´язів (зрештою, у випадку з будь-яким адекватним письменником інакше й бути не може, бо час усіх нас кшталтує й різьбить на свій і наш розсуд). Тому книгу все-таки, варто читати в хронологічному порядку. Не говорячи вже про те, що вона має авторський вступ із промовистою назвою-кодом «Без Верґілія?», а також не менш авторський вихід із тексту, своєрідну коду з не менш оптимістичною назвою-висновком із прожитого-занотованого «Приватне десятиліття і хижаки». У тексті, який виконує ролю вступу автор пояснює причини цієї книги, ці причини пов´язані з необхідністю осмислення останнього українського десятиліття: «Навряд чи буде помилкою сказати, що строкатий час переходу, який, можливо, триває й досі, загалом стартував без орієнтирів, без концептів, без ціннісно-смислових установок, без Верґілія (і навіть без нації, - як неодмінно додав би у цьому місці І.Костецький. - О.С.). Точніше він стартував як секонд-генд - із усім переважно «зношеним», усім підряд».

Погодьмося, початкові інтонації автора доволі суворі й навіть похмурі. Де він, той іронічний і дотепний Анатолій Дністровий, якого так добре ніби-то знає наша літературна спільнота? Де він, той дядя Толя, до якого так звикли найдрібніші мешканці Facebook´у? Але можна занадто не хвилюватися: в книзі він виявляє себе у різні способи. Зрештою, це книга довжиною в приватне десятиліття, як говорить про неї сам автор, і вона має свої особливості: «По-перше, пропоновані тексти 2000 - 2009 років загалом створювалися «випадково» - як колонки в газетах і журналах, окремі рефлексії над прочитаними книгами, як публікації в пресі чи Інтернеті, як записи в нотатнику чи блоґу, зрештою, як різні мої зацікавлення (історичні, філологічні, кінематографічні чи етико-філософські). По-друге, попри розгалужену тематику, вони виставлені в приблизно-хронологічній манері й показують (тепер уважніше, читачу! - О.С.) дивний і несподіваний сюжет, якого раніше я не помічав: переорієнтацію із захоплення «чужими» думками й поглядами на свій «внутрішній голос» і життєві спостереження, чим раніше я нехтував». Третя особливість цих текстів якнайвиразніше репрезентує автора, який не визнає найменших прокрустових обмежень у своєму читанні й у своїх, відповідно, інтерпретаціях.

На завершення вступу до книги А.Дністровий розмірковує про читача загалом і про свого потенційного читача зокрема. Й, боюся, що він неабияк розчаровує місцевих проповідників масліту на кшталт Андрія Кокотюхи, який стверджує обов´язковість підпорядкованої ролі письменника стосовно так званого читача, який сплачує гроші за товар, а відтак має більше прав. А.Дністровий висловлює діяметрально інше бачення: «У наш час дуже модно говорити про «права читача», зважання на його смаки й запити, через що читач в уявленні автора перетворюється на якогось непохитного й понурого ідола, на безлику гайдеґґерівську масу das Man, від імені якої проголошуються ті чи інші табу для письма. Це більше стосується «пасивного» читача, якого ще називають «споживачем» і якому власне «втюхують» що завгодно. Мене ж цікавить читач складніший, небезпечніший, який знайде мою поразку чи успіх там, де я не очікую. Такого читача завжди обмаль, він дискретний, як лісовий партизан, і неочікуваний, як цунамі, він змушує рухатися кров, бо здатний піймати «на місці злочину» - коли я створюю міф чи леґенду, коли впадаю в риторику чи кокетую». Сподіваючись на «активного» читача, А.Дністровий у такий спосіб демонструє ще й повагу до нього, постулюючи його рівноправність у стосунках зі світом письменників. Лише остаточно захланні не здатні цього зрозуміти. Запропонована вище цитата якнайвигідніше показує, як виглядає скальпель інтелектуально притомної та незалежної думки сучасної людини. На жаль, у нас мало подібних письменників, до того ж, у них ніколи не буде достатньої кількости читачів; маю на увазі, критично достатньої для того, аби такі письменники віддавали весь свій час виключно сродній праці, тобто спокійно собі писали розумні й потрібні суспільству книги. Зрештою, така ситуація не лише в Україні, хоча нас постійно переконують, ніби в нашій країні, порівняно з сусідньою Европою, взагалі ніхто нічого не читає.

Міркування А.Дністрового, виконані в різних жанрах і присвячені переважно етиці, художній літературі й кіномистецтву, немає сенсу переповідати навіть за основними сюжетними лініями й перипетіями. Читачеві доцільніше звернутися до самої книги. До того ж, у ній ідеться не лише про справи культури, науки, релігії чи політики, але, наприклад, про прикладний біогенез; маю на увазі, що оповідь про риболовлю в зоні відчуження може бути цікавою навіть людям далеким від літератури. Цей сюжет може бути також цікавий і для людей, байдужих до риболовлі, бо сюжет цей оповідає письменник. І хоча риболовля автора далека від тієї, про яку розповідав Ернесто Гемінґвей, але в ній так само присутні пригоди та небезпеки, не говорячи вже про задоволення від самого процесу спілкування з природою. Хоча, з іншого боку, навіть авторський розподіл рибалок на «пасивних» і «активних» цілком корелює з відповідним його ж розподілом читача...

Торкнувшись лише кількох принагідно обраних нотаток, можна дізнатись про автора досить багато, наприклад, про дивні його любові, нестандартні фобії й оптимістичні сподівання. Книга цікава майже кожним своїм абзацом; у цьому сенсі І.Славінська таки мала рацію. Ось, наприклад, як виглядає найбільша фобія письменника: «Найбільше боюся - писати без енергетики. Проте розумію, що це стає неминучим із багатьох причин. По-перше, сам режим теперішньої культури - не лише української, але й світової - настільки шаблонізований, стерильний, фабрикатний, що енергетика для нього - це вірус, що нищить комерцію А друге, через що зростають мої занепокоєння щодо енергетики, - це досвід, досвід розуміння свого часу «аж до клітин». На жаль, після підліткової вулиці, я більше не мав такого загостреного, психологічно важкого та трохи небезпечного доторку до реальності Всі решта подальших років - це ніби плавання сонної шлюпки спокійною рікою. Були такі-сякі пристрасті, події, але не зарубцювалися в мені так, щоб я міг про них дуже переконливо писати. Якщо немає серйозних вражень, то перше місце посяде робота уяви та розуму. Тобто млявість і стилістична самозакоханість. Про цей випадок дуже часто говорять, що книга не написана, а зроблена». В цій короткій нотатці А.Дністровий ґрунтовно пояснює, чому у нас майже немає серйозної літератури. В літературу прийшло вже як мінімум два покоління, які зовсім не мають життєвого досвіду; досвіду, який би на притомному рівні забезпечив у тексті так зване що. Бо із сакраментальним як у більшости сучасних українських авторів направду немає проблем. Люди вміють писати фахово, але їм немає про що писати. Це не провина їх, радше - біда.

Одна із дивних любовей письменника пов´язана, як і слід було очікувати, з книгами: «Я страшенно люблю книжки маленького формату, мабуть, через те, що читаю їх переважно в транспорті й вони легко вміщаються в кишеню. Це фраґментарне читання, до якого нині причетна більшість людей, ніби саме собою вимагає відповідних мобільних книжок, а головне - їх мобільного змісту й манери викладу матеріалу». Залишається додати, що і сам я страшенно люблю книги такого формату. Якщо в А.Дністрового при цьому згадується книжечка про щоденне життя св. Авґустина, то в мене це, переважно, невеличкі романи французьких авторів, або роман «Серафима» О.Ульяненка, або ж книги есеїв від видавництва «Грані-Т», які й допомагають долати безкінечні відстані у міському транспорті. Що ж до оптимізму письменника, то його помічаю, як не дивно, у фраґменті з дещо серйозною назвою «Самогубство і література». Міркування про схильність письменників до суїциду, про творчість як порятунок, виводять автора на сучасний стан речей, який відверто не надихає; не надихає навіть на суїцид: «Сучасне самогубство доволі знелюднене, механістичне чи, коли точніше, автоматизоване: його ствердження не є драмою контексту, як було раніше, а лише драмою особистості; зрештою, такий крок (стратегію) ніхто й не оцінить. Відсутність самогубств у сучасній українській літературі свідчить лише про одне: в ній немає сильних людей, сильних - у фізичному та, можливо, в ідеологічному розумінні (на рівні стабільного погляду на життя); немає ненормальних (у величному значенні)... Таке враження, що всі ми з нашими творчостями перетворюємося на функції... Індивідуальна свобода, у кантівському та фіхтеанському розумінні, стала атавізмом. Єдине, що залишається, - сподіватися, що цей «аморфний» час автоматизованих почуттів рано чи пізно закінчиться й почнеться нова «гаряча» епоха. Я хочу вірити, що саме так і буде, навіть коли в мене буде вставна щелепа і я ходитиму в туалет із палицею...».

Зі свого боку, можу лише приєднатись до віри А.Дністрового, бо й сам чимало думаю про ці речі; зокрема, про «гарячу епоху», яка нарешті прогріє кістки і м´язи конторських працівників, а до літератури нарешті покличе по-справжньому ненормальних, а значить - обраних. Єдине, що, мабуть, залишу без коментарів, це - міркування письменника про відсутність самогубств у сучасній українській літературі. Я маю дещо відмінне пояснення цієї відсутности. Скажімо, Василь Стус зробив самогубцем Андрія Замкового, центрального персонажа своєї повісти «Дзвінок», але сам продовжував боротьбу. Сергій Єсенін, як відомо, запевняв усіх, що ніколи не накладе на себе руки, що й дає серйозні підстави для сумнівів у обставинах його смерти. Стефан Цвайґ, перебуваючи у цілковитій безпеці в Південній Америці, розуміючи, до того ж, що нацизм, від якого він рятувався втечею, вже приречений, все-таки здійснив подвійне самогубство разом із дружиною. Чому? Чи творчість була в цьому випадку визначальним мотивом для суїциду? Яким має бути розчарування, аби людина відважилась на нищення разом із собою частки Господньої етики? А саме такими простими словами пояснював неможливість самогубства філософ Кант. Утім, це тема окремої й аж надто серйозної розмови.

Водночас, із «дискретністю» самого автора іноді виникає бажання посперечатися. Скажімо, він висловлює думку про відсутність у літпроцесі літературної критики чи, принаймні, про її непритомну якість («До речі, лише в кількох критичних рецепціях я помітив розуміння мого методу. Все решта... мене просто жах проймає від рівня нашої критики»). Ніби все так і є, але критики у відповідь можуть закинути авторові (ще й популярному романістові, окрім інших його діянь) стосовно незадовільної якости сучасного українського роману й матимуть певну або й абсолютну рацію. Бо попри романи О.Ульяненка, С.Процюка, С.Жадана або й самого А.Дністрового, - сучасний стан українського роману далекий від задовільно-втішного. Принаймні хочеться, багнеться - значно більшого. Впадає в око, що автор у читанні художньої літератури віддає перевагу жорстким анґлосаксам, фактично іґноруючи еспаномовну, франкомовну та німецькомовну сучасну прозу. Звісно, це справа вибору і смаку. Про подібне не сперечаються. Але для імперативного звучання деяких авторських узагальнень, як на мене, дуже складно обійтись без врахування сучасних авторів на кшталт Мішеля Уельбека або Філіппа Джана.

Помітно також, що А.Дністровий чомусь майже не говорить про твори представників свого покоління, про літературну ґенерацію дев´ятдесятників, яка, в моєму розумінні, й винесла на своїх раменах постколоніяльну українську літературу в її найвідповідальніше десятиліття: 1995 - 2005. Винятком виглядають хіба що розмисли автора про художню прозу Дзвінки Матіяш, якій разом із В.Герасим´юком і присвячена ця книга есеїв. Можливо, нотатки А.Дністрового, в їх редукованій для цієї книги частині, й містять міркування про своїх однолітків, але ми прочитаємо їх пізніше, років приблизно за п´ятдесят. Зрештою, сказати про когось зі свого оточення, що він графоман - це викликати, як мінімум, хвилю обурення, скандалізувати ситуацію в цілому. Подібне явно не належить до найближчих завдань письменника; це книга спокійної упевненої течії, метою якої є пошук простих і глибоких істин у максимально толерантній манері й такими ж засобами. Втім, можливо, проблематика літературних поколінь узагалі не обходить автора, про що він недвозначно говорить, переповідаючи телефонну розмову зі старшим товаришем, поетом В.Герасим´юком, зауважуючи при тому, що «ніколи не мислив категоріями «поколінь», натомість завжди цікавився лише особистостями». За кілька сторінок А.Дністровий знову повернеться до міркувань про покоління, які знов-таки, будуть інспіровані телефонною розмовою з тим самим поетом. У цих міркуваннях автор відкривається пропозиціям і реаліям свого часу, демонструючи максимальну толерантність, у якій його не завше й запідозриш у ближчому спілкуванні.

У короткій нотатці про роман Генрі Міллера «Тропік Козерога» автор висловлює неприховане захоплення поетикою та персональною етикою великого американця: «Відважний, насичений колосальним досвідом текст. Одразу видно, що автор писав його, не ґвалтуючи власний талант, не вимучуючись, не корчачись, наче наші славні письмаки, над жалюгідними черствими реченнями з філологічними наворотами, - писав так, як лежало на серці. Це не просто письмо як літературна механіка, це щось більше - письмо, яке виривається за межі письма, можливо - супер-сповідь, можливо - феноменальний розлив одкровення, яке перемішане з не менш буйною, космічною уявою. Уміння переходити від подиву гідних деталей до не менш шокуючих і важливих узагальнень, уміння поєднувати буденне з тим, що ми називаємо «інтелектом», - мабуть, визначальні риси цього твору». Все правильно, й характеристика найвідомішого американського письменника є просто блискучою. Але з нотатки можна робити висновок, що десяток інших романів Міллера не прочитані. Принаймні, вони зовсім не беруться до уваги. І це, як на мене, шкода, бо можна лише уявити, наскільки повнішими були би враження й судження нашого есеїста про феномен Г.Міллера. А чого варта лише друга хронологічно трилогія «Троянда розп´яття», або два «паризькі» романи - «Тропік Рака» і «Чорна весна» із першої трилогії письменника. Я в жодному разі не беруся екзаменувати А.Дністрового, але маю відчуття, що доробок американця є не просто цілісним, але, фактично, тим вагомим духовним материком, який був уперше створений саме Г.Міллером. Ті молоді читачі, які люблять прозу, скажімо, Ч.Буковські, мають знати, що перед ним був, як мінімум, Г.Міллер. І хтозна, як виглядала б сучасна проза без Генрі Міллера. Не конче американська, але й світова.

Цікаво, що термінологічні поняття (так званий джентльменський набір сучасного гуманітарія), автор здебільшого інкрустує лапками, наголошуючи не так на їх остаточній неадекватності, як на умовності та дискретності виявлених значень у певних контекстах. Це також є свідченням природнього скепсису філософа, науковця й літератора Анатолія Дністрового. Вузьколобість більшости вітчизняних писак виявляє себе, зокрема, у їх катеґоричній серйозності й відсутності гумору. Про це, зрештою, писав іще Ігор Костецький. Письмо Дністрового - інше. Вигідно розташувавшись між книгами і рибальством (між Кантом і кантором, sic!), цей автор спостерігає і рефлексує про наш динамічний час, виявляючи неприхований скепсис щодо сучасности й водночас віддаючи перевагу метафізичному, територією якого є не час і події, а виключно приватне мислення і внутрішня свобода людини. На користь Дністрового, як на мене, його базова вища освіта і, зокрема, кандидатська дисертація з філософії. Освіта у цьому випадку, як і повинно бути, виступає каталізатором і каталогізатором розвитку автора.

Завершує книгу зовсім короткий текст «Приватне десятиліття і хижаки». Цікаво, що про цих «хижаків» літпроцесу в книзі есеїв «Аналіз крові» згадує і Степан Процюк, із тією лише різницею, що він висловлюється м´якше й ставить їх у дещо інший контекст (психоаналітичний). Тож, певно, проблема направду існує, а відтак багатьох, направду талановитих, пригнічує та знесилює. А.Дністровий, з усього судячи, звільнив свою приватність від «зайвих людей» і надалі може розраховувати на відносний внутрішній комфорт: «Мабуть, у кожного з нас рано чи пізно настає час, коли навколишнім хижакам ми більше нічого, крім пісної дієти, запропонувати не зможемо, а тому за них не тривожитимемося, й вони не викликатимуть у нас ні любові, ні ненависті». А, можливо, це тільки ілюзія. У будь якому разі, віднайдена автором алеґорія - цілком адекватна та й просто - чудова.

Найголовніше для «активного» читача цієї книги, - це густе, насичене культурологічними та етико-філософськими концептами, але водночас, іронічне й легке, письмо Дністрового; це дискретне й необов´язкове свято взаємнення з Автором. Саме з автором, а не безликою машиною, єдиним завданням якої, за нещодавніми одкровеннями А.Кокотюхи на Буквоїді, є продукування розважального чтива, або ж, за Чарльзом Буковські, - пульпи. Есеїстична традиція, яку останніми роками розвиває на національних теренах Анатолій Дністровий, як на мене, має переконливу перспективу. Бо вона, не останньою чергою, освячена етикою, а не лише інтелектом (який у багатьох інтелектуалів, перебуваючи поза етичною оптикою, досить часто тяжіє до цинічного нігілізму). Тобто, цій книзі мало чого бракує. Хіба, можливо, - забракне надійного читача. Але, зрештою, і виховання такого читача - це так само завдання письменника, не лише шкільного учителя. І хоча в ліберальному світі ніхто нікому нічого ніби-то не боргує, але така вже карма письменника і мистця, - опікуватись цим скорботним ураженим світом, упевнено стоячи на сторожі простих і аж надто простих понять, приміром, таких як добро і зло.

***

І останнє, але, можливо, зовсім не зайве пояснення, адже сучасний читач, на жаль, не завше «активний» і «дискретний, як лісовий партизан»; він сьогодні, здебільшого, масовий, ніби морський планктон, і такий же безособовий, наче планктон. Так от, за допомогою кантора рибалки зазвичай на місці вимірюють вагу щойно спійманої риби, а Кантом доволі зручно відмахуватися від численних гуртів дрозофіл. А разом вони, - і кантор, і Кант дозволяють тримати хоча б якусь, хоча б відносну та позірну рівновагу. Бо алеґоричним кантором можна міряти не конче рибу в човні, але й значно серйозніші речі. Не говорячи вже про Канта. Сподіваюсь, я тут висловлююсь не надто плутано. Втім, до планктону звертатися навіть не думав, на те є лискучий і бездоганний Максим Кідрук, а крім нього, ще ціла банда письменників-орендарів...

Олег Соловей

Оригінал статті http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/07/21/121833.html

Дністровий Анатолій Письменник, есеїст
Процюк Степан Викладач, письменник
Кокотюха Андрій Письменник
  • Авторські колонки про дорослі книжки і літературу
  • 21 липня 2011
  • Пов`язані матеріали

  • Микола Климчук: «Тимоті Снайдер в історичному цеху — як Мік Джаґґер в рок-музиці.»

    Історик Микола Климчук, перекладач перших п’ятьох розділів книги «Криваві землі» Тимоті Снайдера, яка вийшла нещодавно у видавництві «Грані-Т», розмірковує про масштаб та амбіції дослідження професора Єйльського університету.

  • «Допінґ духу»: універсальний привід подумати, хто ми, звідки і куди йдемо

    Перекладач і літературний оглядач Ірина Славінська розповідає «Граням-Т» про свої взаємини з Сьораном/Чораном, блискучого стиліста, який постійно ширяє свідомістю в пошуках Le Mot, неможливість єдиного правильного перекладу, чесність із собою у крайньому її прояві та актуальність книги «Допінґ духу» для всіх, хто мислить про добро, відповідальність, життя, смерть та інші вічні теми.

  • Дві рецензії на одну книгу

    У сумновідомі часи брежнєвського застою ювілейні та оказіональні доповіді прийнято було означувати в титулі: «здобутки та перспективи». Формула, що й казати, зручна, до того ж, оптимістична за визначенням: з одного боку, нагода поговорити про конкретні хороші результати, а з іншого – змалювати далекі райдужні горизонти (дарма що утопічні, зате ж які привабливі!). Ото й подумалося, що таке окреслення не злецьки було б запозичити до рецензії на цю книгу. Хай уже пробачить читач, що не конче експлуатуватиму патетику й високопарні фрази, як у застійних промовах, а підсипатиму до страви дрібку іронії.

  • З увагою — до кожного краєвиду

    Нова книжка Сергія Грабаря «Метаморфози» (серія «De Profundis» видавництва «Грані-Т») повертає нас до якщо не забутого, то й не надто популярного в сучасній українській літературі жанру нарису. Нарису історично-краєзнавчого і подорожнього. Перша і більша частина «Метаморфоз» присвячена Києву. Його історичним місцям і постатям. Наприклад, чимало тут є про Лавру та її монахів, є також нариси про архітектора Меленського. Про таку невід’ємну частину кожного великого міста, як вокзал. А також про трамвай, який в усіх цивілізованих країнах — так само неодмінний складник образу, духу, культури міста, а от у нас постійно виявляється «зайвим»: досить згадати радикальне скорочення ліній у Києві та Харкові останніми роками або повне знищення трамваю в Чернівцях за радянських часів.

  • Що таке українська література?

    Несподівана, але, звісно, давно очікувана книжка професора Харківського державного педагогічного університету імені Сковороди Леоніда Ушкалова, презентована нещодавно в Харкові, все ж не лише про сучасний період в історії нашої культури. Як людина, для якої українська література почалася тисячу років тому, науковець і цього разу пропонує нам певний історичний зріз, а точніше прогулянку — «Від бароко до постмодерну». Несподіваною є не лише тематика книжки, а й її стилістика: попередні книжки Леоніда Ушкалова відповідають усім канонам академічного тексту, тоді як це видання — збірка есеїв, написаних легко і яскраво.

  • Видання японської поезії видавництвом «Грані-Т» як привід до зацікавлення японською літературою

    Дуже приємно бачити, що книги нашого видавництва увійшли в коло наукових зацікавлень студентів!У нашому видавництві впродовж кількох років вийшло кілька видань, присвячених японській поезії. Це як книги для дорослих: «По одному віршу ста поетів (1235 р.)», «Рьокан. Вибрані поезії», так і дитячі видання – «Сто краєвидів малювали хмари».  Оксана ЗАДОРОЖНА, студентка І курсу Видавничо-поліграфічного інституту Національного технічного університету України «Київського політехнічного інституту» підготувала доповідь про видання японської поезії (зокрема про антологію «По одному віршу ста поетів») видавництва «Грані-Т». З цією доповіддю вона виступила на студентській конференції.

about/newsabout/news/1343