Кожна людина має свою історію життя. І майже завжди – чи то цікаву, чи то зворушливу, або й захоплюючу, чи навіть неймовірну. Бо життя апріорі не може бути нудним і ніяким. Ні в кого… А коли йдеться про людину велику, то й життя її, знай, що видатне. Таке, про яке хочеться багато знати, аби щось і собі зрозуміти, чомусь навчитися, дійти якихось висновків… Тому про такі життя пишуть книжки. Бо вони, ці книжки, – помічні, а тому потрібні.


Якби отець Тішнер, як зазначено у назві книжки, був звичайним польським ксьондзом, то навряд чи про нього повідували б в українському перекладі українським читачам. Але ж був цей священик справді дивовижним! Він був інакшим, цілковито свобідним, що головне, а, отже, вирізнявся, привертав увагу, сіяв неспокій, розбуркував духовенство і в цілому люд. Врешті, як зазначено в книжці, Тішнер «розбудив томістів «із догматичного сну», а все філософське і теологічне середовище поштовхнув до дискусії». І це не єдине, чим привертає до себе увагу ця непересічна особистість.

 

Герой книжки «Капелюх на водi. Розповіді про отця Тішнера» – відомий польський філософ ХХ століття, авторитетний священик, якого називали «капеланом «Солідарності», – Юзеф Тішнер (1931–2000). Він був однією з ключових постатей в інтелектуально-духовному житті Польщі, а також напрочуд світлою людиною з неабияким почуттям гумору. Цей гумор, та й часта самоіронія, були вельми специфічними, адже походили з народної філософії ґуралів – поляків, що жили в гірських районах Татр і Бескидів. Усі свої лекції та виступи о.Тішнер, який і сам був гуралем за походженням, неод­мінно присмачував ґуральськими анекдотами, приповідками, приспівками та сценками з побуту цієї гірської народності.

«Якщо йдеться про гуралів, то я не знаю розмови, яка не мала б дотепного звучання», – казав отець і філософ. Чи не тому з багатьох своїх праць і книжок, які видав у світ, найважливішою вважав «Історію філософії по-ґуральськи» (1977), у якій самим Гіпократу, Сократу, Платону, Арістотелю, іншим світовим мислителям познаходив відповідників серед мешканців улюбленого гірського Підгаля.

Чи не головною рисою ґуральського почуття гумору є жартівливе ставлення до явищ природи, з якими людина мусить змагатися і яким не надто може зарадити. Як от, приміром, повені. Саме один такий анекдот про «безссмертного» Тішнерового героя Франека Гусіня і породив назву книги «Капелюх на волі», автором якої є Войцех Боновіч – польський поет, публіцист, літературний критик, автор п’яти поетичних збірок та двох біографічних книжок про отця Юзефа Тішнера, співорганізатор щорічних Тішнерівських Днів у Кракові.

Під час повені селяни стояли біля річкового мосту й роздумували: забере вода міст, чи ні. Раптом вони забачили ґуральський капелюх: він то здіймався на воді, то ховався під течією. «Що це? Чудо?» – думали горяни. «Е нє, то Франек Гусінь. Сказав, що має води в сраці і орет». Цей анекдот, зі слів пана Войцеха, є ґуральською версією заклику: «Робімо своє!» Юзеф Тішнер вважав, що «досвід свободи полягає не в тому, щоб могти робити те-то й те-то, а в тому, щоб почуватися в світі, як удома… Свобода не полягає у виборові ані в бракові вибору. Свобода є способом бути. Це спосіб бути згідно з розумом».

Будь-яким філософським твердженням Тішнер знаходив ґуральську інтерпретацію, вважав, що «критерієм справжньої філософії є те, чи її можна перекласти на ґуральську». Таким чином пояснював слухачам, що достовірність філософських істин випробовує життя.

Крім цього, гуральська говірка правила Тішнерові  за знаряддя самозахисту. Бо не завжди «переклади», які він робив на гуральську, добре розуміли. «Говірка, не раз наголошував Тішнер, це не певний спосіб вимовляння слів, але особливий стиль мислення, інший, оригінальний спосіб бачення і описи світу», – пише Боновіч.

Книжка «Капелюх на водi. Розповіді про отця Тішнера» складається з чотирьох десятків невеличких оповідок, які водночас творять одне велике біографічне полотно. Написане читається легко, бо викладене простою, доступною, живою мовою. Хоча твір не є художнім, утім з першої сторінки захоплює цікавим, дотепним і доброзичливим розповідним стилем. «Аби написати добру біографію, треба любити свого героя», – якось сказав пан Войцех. І не злукавив, бо ця книжка наскрізь просочена непідробним захватом людиною, про яку йдеться, співпереживанням їй, радістю разом із нею, щирим сміхом і легкою сумовитістю, коли не все було гаразд. А ще – відчутним теплом, світлом і добротою. Так розповідають про рідних. Або про тих, кого надзвичайно цінують і поважають, за ким дотепер понадміру сумують...

До того ж, пишучи цю біографію, Войцех Боновіч керувався принципом самого Тішнера: «по-перше, не бути нудним». Тому ледь не кожна оповідка містить оту тішнерівську байку або жарт, які щоразу зводять вуста в усмішку і то щасливу.

Але найприкметніше, що читаючи «Капелюх на воді…», почуваєш неабияке внутрішнє заспокоєння, умиротворення, душевну рівновагу. У наші непрості й буремні дні це справді дуже потрібно й важливо… Щось подібне викликало читання книжки про буденне життя Іоанна Павла ІІ «Вівторки любив найбільше» авторства Архієпископа Мечислава Мокшицького. І, виявляється, це неспроста, адже ці двоє великих духівників були приятелями, мали багато спорідненого, ба навіть однакового, про що передусім свідчили їхні неймовірно скромні способи буття. Дотепність, незалежність, дистанція до церковних структур і почестей, – те, що вирізняло і Тішнера, і майбутнього Папу Римського від інших. Тому й розповіді про них мають однаково добру ауру…

З польської талановито переклала книжку Богдана Матіяш, а ґуральську говірку, яку, до речі, подекуди важко зрозуміти, то добре було б, якби на сторінках були пояснення деяким цитатам, передав Василь Карп’юк. Передмову написав професор Ярослав Грицак.

Крім того, що ця книжка організовує нам доленосну зустріч із вельми непересічною людиною, знайомить із її житейським і внутрішнім світом, а, головне, шляхами, методами й принципами його творення, вона, ця книжка, допомагає «погомоніти» ще й із власною совістю. Це ж так чудово, коли дорогою вглиб, яку прокладає історія життя отця Тішнера, вдається порозумітися з самим собою, відкрити потаємні й такі важливі потреби власної душі й почати їх задовольняти. 

Тож глибокого, вдумливого й душевного вам читання!

 

P.S. Цитати о.Тішнера, які хочеться повторювати:

«Злого костьол не виправить, доброго корчма не зіпсує.

«Кьондз має бути передовсім людиною, із якої б’є велич. Бо в ній є Бог».

«Мало бути добрим, але також треба бути сміливим, бо коли хтось є добрим, але боягузливим, то що з такої доброти, як він боїться показати її іншим?!»

«…найважливіше у релігійному вихованні: викликати певність, що ця Найвища Любов любить людину такою, яка вона є. Тато любить, коли дитина не заважає. Мама любить, коли дитина спить. А Господь Ісус любить і тоді, коли дитина заважає. Це головна помилка, коли вважають, що Бог є кимось, хто продає свою любов за добру поведінку. Це жахливе викривлення»

«А знаєте, завжди треба говорити до людей такою мовою, яку вони розуміють».

«Гідність людини базується на її совісті. Найглибша солідарність є солідарністю совістей».

«Любов – це не то, шо є в мені або в тобі, а то, шо є лиш межи людьми».

«Релігія є для того щоб визволяти людину а не поневолювати… Людина, виходячи з церкви, повинна мати легку ходу».

Жанна КУЯВА
Джерело  «Слово Волинi»

  • 13 січня 2014
about/aboutusmediaabout/aboutusmedia/3555