Але мова піде не про одну казку, а про збірку Дзвінки Матіяш «Казки П´ятинки». Далебі, немає нічого кращого, як читати книжки для дітей. Тільки з однією неодмінною умовою: щоб вони справді були хороші. Мене чомусь ніколи не покидає думка, що хороша книжка має душу. Коли та душа сміється, то неодмінно щиро, а коли плаче, то  невдавано. Відрізнити хорошу книжку від поганої, певно,  допомагає досвід. І, звісно, інтуїція, набута тим таки досвідом. Проте часом інтуїцію буває важко пояснити. Хіба, скажімо, вийде двома словами пояснити, чого сосна зелена?! Але ж дітям – ще важче: вони лише починають свій довгий шлях набирання досвіду, який не дозволить біле називати чорним, а чорне – білим.

У прекрасної білоруської поетеси Оксани Спринчан є такі рядки:

Лісце лаўлю

ў паветры –

вершы.

А тое,

што землі

кранулося –

проза...

А от Дзвінка Матіяш належить до тих, хто вміє ловити слово в повітрі і перетворювати його на поезію. Воно в неї легке, красиве, світле, натхненне. З такого слова суха «безлиста» проза не виходить. Здається, на плечах її слова сидять ангели й усміхаються. Не можна втриматися й не усміхнутися їм у відповідь.

Книжка Дзвінки Матіяш живе особливим життям: здається, всі ці казки, оповідки та історії мовби  ведуть одна одну за руку. Попри те, що їх населяють не лише живі істоти, а й неживі предмети, явища, поняття, навряд чи правильно було б називати неживими тих, хто поводиться як живий.  Усі ці автобуси, глечики, ґанки, річки, моря, хмари і ще багато всього – просто не можуть бути неживими та безмовними. Дарма що в казках різноманіття сюжетних ліній – а зв´язок між ними є. Бо кожна сторінка мовби наснажена подихом добра, яке мудро й ненав´язливо передається Антонові – хлопчикові, що вміє бачити те, чого не бачать інші. І загалом, якщо бути уважним, то можна помітити приховані від байдужого ока речі: найнесподіванішу дружбу («Їжак», «Жасминова дівчинка»), вміння розуміти мову звірів («Звірі говорять з П´ятинкою»), силу щирої молитви («Сни від П´ятинки»), глибину непоправної втрати («Тиждень») абощо. І все це, виявляється, можливе тому, що авторка вже знає – «на небі нічого не можна втратити» («Удома в П´ятинки»). Адже небо – оселя музики, а де музика, там смерті немає. І ця музика озвучує казки так, що її справді чути крізь слова  – здається, зовсім поруч грає Моцарт!  І хлопчик тепер довіку цього не забуде, бо є мелодії, від яких люди стають чуйніші й добріші. Авторка вільно перевтілюється то в хлопчика Антона, то у П´ятинку. Це тому, що в них – людей різного віку – однаково високий рівень художнього смаку. Либонь, нічого недосяжного в цьому немає, якщо тільки дитину не розважати  штучними пісними казочками. Якщо підтримувати її творчий потенціал, вона тягтиметься до високого!

Дзвінка Матіяш так природно, невимушено вміє обернути буденні речі на казку, що не помічаєш «швів» і немає потреби допитуватися: звідки взявся задум? навіщо? для кого? для чого? для якого віку? Вона мовби відчиняє двері у світ, де є простір і висота. Багато-пребагато простору, і чи не весь він – для безмежної дитячої уяви, яка захоплює в полон, звідки не хочеться виходити. Полон, де краще, ніж наяву. Єдиний прийнятний полон.

Є книжки, що схожі на своїх авторів – стоять на полицях і галасують одна з-поперед одної: ану, мовляв, посунься, я помітніша, я краща, я видатніша, мені не личить пасти задніх! Мабуть, це зветься жабодою популярності?

А є книжки, що мають гідність. Їм і на гадку не спадає хизуватися місцем у сумнівних рейтингах. Е ні, вони собі стоять незрушно, схожі на той же безмежний простір уяви, наповнений дивовижною красою – слів, музики й почуттів. Напевно, це і є Література?

Очевидно-таки гарну книжку годі переказати. Що-що, а добрий стиль переказати не можна. Його на мигах не покажеш. Зачнеш переказувати – і все зведеться нанівець. Гарну книжку треба просто читати, затамувавши подих, щоб не сполохати музики.

Згадуються недавно вичитані слова Ульфа Старка в інтерв´ю шведській газеті: «Якщо дорослий читає дитячу книжку, і вона йому не подобається – то погана книжка». Ці слова мовби перегукуються з твердженням української письменниці Оксани Кротюк: «Книжка для дітей, яка подобається тільки дітям, – погана книжка». Багато хто міг би підписатися під обома цими цитатами. Інакше – культивується примітивне розуміння літератури і низький рівень художнього смаку. А цього в нас і так з горою. Але ради на це поки що  немає  – розмито критерії оцінювання.

Готувати дитину до читання хорошої літератури – це ніби вчити її плавати на глибині. Саме в тому віці страшенно кортить пізнати всі таємниці знадливого дна. Коли тобі якихось 9 років, тобі до снаги побачити невидиму ні для кого з дорослих П´ятинку («Глечики»). А вже як побачиш її, тобі навіть захочеться, щоб вона приходила до тебе не лише у п´ятницю, а щодня. Тобі головне –  не проґавити цей момент, бо втратиш його – і вже ніякі п´ятинки до тебе ніколи не навідаються. І буде вельми шкода, що ти так і не дізнаєшся, як можна вітатися сміхом. А то, виявляється, напрочуд просто й зовсім не обтяжливо. Є лиш одна умова – щирість. Це той вік, коли дуже важливо помітити, що твої мама й тато пасують одне одному, як дві половинки одного яблука («Яблука»). Бо це означає, здавалося б, найпростішу в світі річ – звичайне людське щастя. У 9 років дуже важливо вміти мріяти так, щоб не перетворити свою мрію на пустушку. Бо ж усе-таки найбільше диво твориться без помаху чарівної палички. І саме тому диву, що проростає в серці, немає ціни.

Нещодавній Нобелівський лауреат Томас Транстремер в одному з інтерв´ю сказав, що про письменника не конче щось знати. Мовляв, усе, що треба комусь знати про письменника, скажуть його твори. Так от – я не знаю про Дзвінку Матіяш нічого, крім того, що подає Вікіпедія. І нічого, крім її книжок. Але мені часом здається, що я знаю про неї геть усе, читаючи її твори – і оригінальні, й перекладні. Бо вони – тонке відтворення глибокої поетичної душі.

І насамкінець – я чи не всоте переконалася, що до мене так само, як до П´ятинчиного приятеля  Антона, приходив той Щедрий вечір, який уміє дарувати «вміння радіти талантам інших людей». А це – як твердить авторка – дуже рідкісний дарунок. Дякуючи за нього Щедрому вечору, я від щирого серця – РАДІЮ ТАЛАНТОВІ ДЗВІНКИ МАТІЯШ!

Галина Кирпа, джерело «Буквоїд»

  • 19 серпня 2013
about/aboutusmediaabout/aboutusmedia/3471