Поетеса Олеся Мамчич в інтерв’ю «Казкарці» розповідає про свою нову збірку дитячої поезії, а також ділиться думками про первні поезії для дітей та особливості сприйняття текстів найменшими читачами

— Олесе, цього року вийшла друком Ваша книжка віршів для дітей «А на нас упав ананас». Розкажіть, будь ласка, трохи про неї. Як вона писалася, з якими думками, а також яким Ви бачите її читача?

— Що можна сказати точно: «Ананас» писався весело! Зазвичай вірші для дітей з’являються на світ на якомусь позитивному поштовху – на відміну від «дорослих», спровокованих у мене часто драматичними емоціями. І хоча доробляти їх я можу так само марудно, як і «дорослі» аналоги, – ці тексти, народжуючись, не полишають по собі виснаження. Я тішуся їм, як дитина.

Хто читачі? Спершу я читаю старшій дочці Іванці. Але найбільше люблю виступати із такого роду віршиками перед дорослою аудиторією. Так мені чомусь найкомфортніше. Признатися, я дітей віку, старшого за Іванку, трохи навіть побоююся. На щастя, вона з кожним роком дорослішає, пояснюючи мені, хто такі ці дивні істоти дво,- три,- п’яти, – от уже й восьмилітнього віку – і навчаючи прийомам спілкування з ними. До народження Іванки я геть не розуміла, як узагалі з тими малявками себе поводити. Мені вони видавалися інопланетянами – при тому, що сама я дуже й дуже дитинна і, зрештою, зараз мені найприродніше бути саме у дитячому гурті. Отакий парадокс.

— Чи можна сказати, що поезія в «Ананасі» у більшості «зроблена» в межах класичної традиції? Я маю на увазі риму, ритм, традиційні образи.

— Ну, тут я можу без жодних зайвих думок дорватися до моїх улюблених рими і ритму, так зневажених зараз у поезії сучасній і дорослій. Мені здається, що дітлахи неймовірно чутливі на ритм і співзвуччя, самі собі бубонять щось таке під носа – що переходить то у пісеньки, то у каламбури. У багатьох альтернативних навчальних практиках акцент якраз ставлять на тому, щоби матеріал був не лише інтелектуально озвучений, а й уплітався у ритм – слів, дихання, рухів тіла. Тоді нове справді доходить до маленької людини. У дитячій поезії просто пишеться, як дихається, і сміється, і стрибається. Я так думаю, що згущена ритмізація традиційного вірша – природніша.

А стосовно образності? Часом у мене дитячі тексти виходять із замашками на теоретичного дорослого, який їх підслухає. Тобто є кілька рівнів прочитання, як то «сходи вниз ведуть униз а чого – питай у них: ми ж не знаємо чого сходи вгору йдуть уго… щоб по сходах перейти треба сходи наректи бо, не названі як слід, заведуть углиб боліт». Для дітей я, до речі, у багатьох віршах спеціально розставила традиційні крапки-коми-великі літери. Видається, це така аудиторія, що сама собі повний авангард, ви лише послухайте, як мислять 7-8 літні, яке свіже бачення! Так що тут особливої потреби у формальних текстових прибамбасах майже немає, це було би вже надміру.

— Чого Вам як авторові сьогодні хочеться більше? Стрункості рим, гри, звукової поезії, верлібру, чи може, неочікуваних експериментів?

— Я майже відповіла на у попередньому запитанні, принаймні це тема, над якою я періодично міркую, тож вона «пролазить у всі шпари». Я персонально дістаю неймовірну насолоду саме од звукової гри і ритму. Найкраще пишеться мені, коли я справді «викладаюся» – це ходячи туди-сюди у швидкому темпі по дому – або несучись куди очі бачать надворі, з тонкими переливами форми одного слова у сусіднє – коли при зміні кількох літер раптом виринає зовсім інший зміст. І це майже неперекладна поезія, бо мало того, що у світі від рими давно відмовилися, так ще ж і повне занурення у мовну тканину, яке майже не можливо розірвати, перекладаючи лише зміст. Це стосовно «дорослої» поезії.

А у «дитячій», як на мене, цінується найбільше «смішинка», певний абсурдний неочікуваний перехід. Саме тому такі вірші пишуться весело – тебе самого смішить, що вийшло. Це ніби два різних напрями, які у мені поєднуються у більших чи менших пропорціях. Ідеально – коли «смішинку» вдасться поєднати з дивним, але живим ритмом, – і з неочікуваним каламбуром. А ще краще, коли дорослі зможуть побачити за тим усім якийсь філософський зміст. Але це – ідеал, просто мріється, щоб мої вірші хоч іноді краплинку були на нього схожі.

000003

— А яку поезію читають Ваші діти? Які тексти – поетичні чи прозові – вони люблять найбільше? Яких текстів їм бракує?

— Менша Варварка ще сама не читає, їй тільки три рочки. Восьмилітня Іванка дуже любить прозу про капосних дівчаток. Тому нам «на ура» пішли всі книги Івана Андрусяка або розрахована ніби на доросліший вік «Привіт, це я» Ніни Грьонтведт. А ще книги, які перші Іванка проковтнула сама, – це були томи «Лісової школи» Всеволода Нестайка. Поезію я їй потроху підкидаю – віршовані збірки моя донька читає інакше – або для меншої сестрички, або разом погорланити, або на беркошкільні уроки. І там теж найпопулярніші дитячі шкідливі витівки. Коли ми з нашими кількома учнями (це окрема тема: ми з друзями влаштували домашню альтернативну Беркошколу для своїх дітей) на віршуванні проходили «Подорож у країну Навпаки» Василя Симоненка, діти аж захлиналися від сміху, читаючи «оком чують, вухом бачать, догори ногами скачуть». Навіть не знаю, яких текстів бракує: на книжкових ярмарках завжди ризикую витратити увесь свій сімейний бюджет.

— Хто Ваші улюблені дитячі поети?

— Роман Скиба, Іван Андрусяк, Анатолій Костецький, дуже подобаються абабагаламагівські «Улюблені вірші» та «Абетка». Із найсвіжіших вражень – мені подарували збірку, видану поліграфічно геть зовсім не для малят, але наповнену дивовижно музичними текстами. Це дитячі вірші Володимира Коломійця.

— Презентації дитячої поезії – наскільки вони потрібні? Що дають і якими мають бути?

— Презентації, напевне, потрібні. Дітям дивно дізнатися, що книжки, куплені десь у крамниці, читані татом перед сном, – понаписував, виявляється, отой довжелезний дядько – або ота хитра тітонька, тобто таке собі «оживлення літератури». Ну а самим авторам, звісно, теж не зайва безпосередня реакція на їхні тексти. Я вже не кажу про таку приземлену річ, як інформаційний привід. У наш час, коли мізки перевантажені інформацією, автору майже не можна сидіти у своїй вежі зі слонової кости і постити віршики у фейсбук. На жаль, чимало вартісного в тих мережевих нетрях тоне. Безпосереднє спілкування не ніків, а справжніх людей, – от що я дуже зараз ціную. Часом, лише побувавши випадково на якійсь презентації, почувши вживу, відкриваю для себе неймовірно цікавого автора – і лише потому виловлюю з інтернету все, що можу про нього познаходити. Якими мають бути презентації? Якими завгодно. Головне, щоб сталася ота дивна, від душі до душі, – зустріч.

— «А на нас упав ананас» трохи нагадує «а у нас в квартире газ». Чи помічали Ви це суголосся?

— Досі не помічала :)

— Якщо вже зайшла про це мова, то як Ви ставитеся до радянської дитячої поезії? Чи можна давати сучасним дітям того ж Сергія Міхалкова або Наталю Забілу, чи ж має відбутися певна ревізія, зважаючи на нові реалії?

— Певно, слід дивитися конкретно на кожен текст. Або просто обирати найгарніше, не позначене часом. Зрештою, ми щоразу з Іванкою обговорюємо якісь випадки, думки, з якими я світоглядно погодитися не можу. Я намагаюся пояснити свою точку зору, але не приховую, що світ – різний, і люди – різні. Цей принцип можна поширити на будь-що, в тому числі й на читання літератури.

— Як воно – бути і дитячим поетом, і дорослим? Адже ми знаємо Олесю Мамчич як тонкого «дорослого» лірика. Це різні первні чи один? І скільки «голосів» може дозволити собі поет? Від чого це залежить?

— Це голоси справді різні, часом мені здається, що геть не пов’язані між собою. Навіть коли пишеш римовані тексти і верлібри – вже ти ніби інша людина, бо вони потребують кожен свого налаштування. Єдине що творча хвиля – коли вона вже почалася – може викинути на берег зовсім різних істот – і крупних рибин, і дрібних жабок, і сяку-таку русалку. Тож написання одного-двох верлібрів суттєво підвищує шанси появи на світ ще й котрогось дитячого віршика.

Коли чесно, я починала саме із «дитячого», і це було природно, бо перші вірші прийшли у шестилітньому віці. До підліткового періоду – вже понаписувала була чимало про зайчиків, ведмедиків та тому подібних персонажів. Вірші тоді просто вистрибували з мене – без жодних зусиль, і я з недовірою слухала, як Валентина Запорожець, яка опікувалася початківцями, розповідала моїм батькам, що це тільки зараз так легко, а настане час, коли треба буде працювати.

І цей переломний час настав, я кілька років нічого не писала – і страшно від того мучилася. А перед першим моїм уже «дорослим» текстом трапився майже містичний випадок: у ніч напередодні мені наснилося, що з моря виношу дуже і дуже велику та гарну мушлю. Хвилі вибивають її із рук, вона вислизає, але я все ж вихоплюю з виру і виношу таки на берег. Ну і відтоді поезія повернулася – спершу я клепала жахливі графоманські текстики, на які зараз навіть сором поглянути. Але тоді важливим був сам процес, коли ритми знову виринали з глибини, знову кликали. Це певний вид насолоди – писати.

Зараз я значно серйозніше ставлюся до своїх дорослих текстів – вони більше позначені моїм світобаченням, тим, що у глибині зачіпає мене і що страшить. А вірші для дітей – почали повертатися ще до народження Іванки, а як тільки народилася – все, запанували. Воно, часом, і хочеться видати щось драматичне, про самотність людини перед смертю, про вічні теми, – а вилазить який-небудь зайчик, і що ти з ним поробиш! Доводиться жити у домі, де окрім твоєї сім’ї – ще повно усіляких звірів :)

Розмовляла Валентина Вздульська, джерело: «Казкарка»

  • 04 липня 2013
  • Події

  • Збираємо врожай поетичних ананасів на «Країні Мрій»

    7 липня, на Івана Купала, запрошуємо великих і маленьких читачів на літературну сцену «Країни Мрій» — ні, не шукати цвіту папороті, а скуштувати смачнючої і запашної «ананасної» української поезії, що цього літа «дозріла» у видавництві «Грані-Т».

about/aboutusmediaabout/aboutusmedia/3450