Це однаково, що прочитати книжку про себе, десь дванадцятилітню. Принаймні у переважній більшості того, що читаєш про Уду, дівчинку з повісті норвезької письменниці Ніни Елізабет Ґрьонтведт «Привіт, це я! Не покидайте мене...», вбачаєш своє «підліткування», чи то пак дорослішання.

 Як не соромно зізнаватися, але дотепер в очах картина, яку нині згадую з посмішкою, – коли мама виходить із кухні, прямуючи надвір, а з двору заходить тато, посередині вітальні, якраз напроти спальні, звідки підозрілими очицями зазираю я, вони зустрічаються, цілуються і розходяться. Ох! Що це було! Таким неприємним і відразливим видався мені той їхній поцілунок, що цілий день я говорила до мами крізь зуби! І чому? – питається. Тим часом точнісінько такі емоції відчуває 12-літня дівчинка Уда, про що записує у своєму щоденнику: « Мама з татом без кінця цілуються – фе, яке паскудство». Додає навіть про батьків: «Не розумію, нащо отак весь час усміхатися» .

«О, як я її розумію! – подумалося враз. – І її записи у щоденнику, і її малюнки, і всілякі позначки, й гнівні закреслення, без яких дівчачих записників просто не буває! Її непорозуміння з молодшою сестрою (у мене – молодший брат, з яким до певного віку теж чубилися, як ті півники, а тепер – друзі-нерозлийвода). Її перші закоханості та часту озлобленість на світ, у якому « всі – дурбели набиті !». Але одна справа – читати й згадувати себе колишню. Інша – бачити в тій книжці своїх дітей (наразі я про тих, хто виховує підлітків). Чи радити прочитати цю повістину саме дівчаткам середнього шкільного віку, бо для них настала така пора, коли шукаєш відповіді на безліч запитань, адже дорослішання, як справедливо зазначено у передмові до книжки, справа нелегка.

 Ніна Елізабет Ґрьонтведт написала чудову книжку для і про дівчаток отого непростого перехідного віку. Головна героїня Уда Андреа Стокгейм – підліток «з характером», і з величезною кількістю недовіри, сумнівів, перебільшень та фантазування. Дівчинка веде щоденник, де передусім зазначає, що має молодшу сестру Ерленд, мовляв, « ніде на світі не знайдеш більшої капризулі, ніж вона» !

« Не розумію, як мама витримує таку бридку крикуху! » – щоразу сердиться не на жарт.

Уді непросто порозумітися і з найкращою подругою Геллє.

« Галле-ображуха, надута, як муха», – записує якось. А відтак пом’якшено додає: «Не вміє вона довго сердитися».

Ну, а Стіан, брат Геллє, старший на два роки, – «геть притлумкуватий дурило», «телепень-дурбецало»! 

Себто дівчинка часто проявляє до близьких злість та агресію. Вона сумнівається у своїй потрібності: «Напишу я певно листа до опікунської ради. Хай приїдуть і заберуть мене звідси. Отоді вони пожалкують, що так до мене ставилися». Такі думки населяють чи не кожного підлітка, і то правда.

Однак, попри все, Уді вдасться розібратися з усіма сумнівами, знайти вихід з усіх проблемних ситуацій, оцінити люблячих її людей, не втратити увагу тих, ким дорожить і з ким не хоче розривати зв’язків. Усе владнається завдяки добрим порадам мудрої бабусі, сміливості й небайдужості (як не дивно) молодшої сестри, та порозумінню й терпимості хлопця, який насправді не «дурбецало», а «такий симпатичний»!

Повість «Привіт, це я! Не покидайте мене...» насичена не лише цікавими пригодами, катавасіями, навіть шпигунськими ігрищами підлітків-подруг, а зачіпає серйозні теми безробіття, економічної кризи, тяжких недуг.

«Тато втратив роботу, стало ліпше й паскудніше водночас, – зізнається Уда. – На обід щодня їмо домашні макарони».

А про подругу розповідає: « Галле лише зрідка зустрічається зі своїм татом – він працює Бергені на нафтовій платформі… Маму Геллє не скоротили, бо вона працювала на Станції довше за тата» .

Книжка ще й прекрасно оформлена, кожна сторінка тексту оздоблена малюнками. Цікаво, що письменниця Ніна Елізабет Ґрьонтведт, яка водночас є професійною художницею та шульгою, аби приховати свої вміння й наблизитися до замальовок 12-річної дівчинки, робила їх …правою рукою! Крім цього, текст у книжці має різноманітні шрифти й поданий у формі щоденникових записів у зошитах в лінійку, клітинку, на всіляких плашках.

Окремо хочеться сказати про блискучий український переклад із норвезької Наталії Іваничук. Дивовижні словечка, які аж хочеться занотувати (мантелепа, скаржепита, закатруплять) додали тексту неабиякого драйву, живості та справжності. Одне слово, підлітковості! Тож для батьків, які мають донечку, що підростає, ця книжка стане золотим ключиком, який відчинить двері до такої суперечливої, вередливої, нестерпної, але здебільшого вразливої і плаксивої дитячої душі, допоможе якнайліпше почути найперші не-дитячі думки, зрозуміти, чому підлітки часто нарікають, що «дорослі нічого не розуміють». Бо насправді для них надважливо – бути потрібними. Тому й зазначені символічні слова у назві книги – «не покидайте мене».

Тим часом добре прочитати цю книжку й самим «всезнайкам» перехідного віку, аби легше було розібратися у собі, у своїй поведінці, у вчинках друзів та дорослих. Адже Уда насамкінець таки зрозуміла, що «п рисутність сестрички ніби додає сили, відчуваю, що не така вже й самотня». І що «іноді… та ні, доволі часто ми найнестерпніше поводимося з тими, кого найбільше любимо ». Це не нові формулювання, втім, коли їх каже одноліток, а не навчитель, тоді чуєш краще. І навіть прислухаєшся…

Жанна Куява, джерело: bukvoid.com.ua

  • 07 червня 2013
about/aboutusmediaabout/aboutusmedia/3422