У Міжнародний день дитячої книги один із найуспішніших дитячих письменників України розповів «Коментарям» про особливості цієї професії  

У день народження блискучого данського казкаря Ганса Крістіана Андерсена, 2 квітня, світ відзначає День дитячої книги. Важливість дитячої книжки для розвитку особистості складно перебільшити. Саме перші твори, прочитані маляті батьками, формують не лише особистість кожної конкретної дитини, а інтелектуальне обличчя нових поколінь людства загалом.

Писати для дітей дуже складно, адже дорослій людині нелегко вжитися у світ малого читача. Про те, чим відрізняється дитяча література від «зрілої», «Коментарі» з нагоди свята розмовляли з одним із найпопулярніших сучасних дитячих письменників України – Іваном Андрусяком.
Його творчість визнана не лише маленькими українськими читачами та їхніми батьками, а й світовою спільнотою: нещодавно Андрусякова книжка «Вісім днів із життя Бурундука» увійшла до престижного каталогу «Білі ворони». Цей перелік 250 творів дитячої літератури із понад 40 країн світу, який щорічно складають експерти Мюнхенської бібліотеки, є одним із найпрестижніших списків дитячої літератури у світі.

- Пане Іване, свого ви часу писали для дорослих, а тепер пишете переважно для дітей. Наскільки творення літератури для маленьких читачів складніше (чи, можливо, простіше) від дорослої?

- Насправді поезія і дитяча література для мене цілком рівнозначні. Я починав як поет у дев’яності, коли поезія була більше «на слуху», нею активніше цікавилися. А тепер вона ніби «не в трендах», тоді як дитяча література стала дуже популярною саме в останні роки.

Справа в тому, що в нас виросло покоління, яке власної дитячої літератури не мало. У ті ж дев’яності й на початку двотисячних якщо й виходило щось дитяче, то лише перевидання класики. Жодного тексту, в якому була б прописана дитина саме цього напрочуд складного часу, наша література не дала. Тож годі тепер дивуватися, що тією ж поезією, найвишуканішим видом творчості, це покоління цікавиться менше, ніж, може, нам хотілося б. А перевагу віддає простішим, попсовішим жанрам.

Зате теперішнє покоління, яке виростає на книжках Лесі Ворониної і Володимира Рутківського, Марини Павленко й Сашка Дерманського, Мар’яни Савки й Романа Скиби, та й на моїх теж – безперечно, буде іншим. Бо ці діти вже знають, що в героєві книжки можна впізнати самого себе, а не лише маму й тата чи бабусю й дідуся, коли вони були маленькими.

Але я як письменник, який має досвід роботи і в дитячій, і в дорослій літературі, достеменно знаю, що насправді вони відрізняються передовсім відповідальністю. У «дорослій» поезії тебе не обмежує і не стримує фактично нічого, крім міри таланту і можливостей мови. І читач тут – питання навіть не десяте: поет робить те, що може, з того, що хоче.
А коли ти пишеш для дитини, то завжди мусиш взорувати на читача – передбачати його реакцію на кожне слово, думати про те, чи цікаво йому це читати і що саме з прочитаного йому «відкладеться». Жодним чином не відмовляючись від свого «дорослого» досвіду, мусиш сам бути тією дитиною, відчувати себе нею, мислити як вона. Інакше зіб’єшся на дидактику, занудство, і дитина покине таку книжку, не дочитавши.

- Чому ви взагалі вирішили писати для дітей?

- Дитяча література прийшла до мене сама. У мене троє дітей, але тільки після народження найменшої донечки Стефи я перейнявся літературою для дітей, та й то далеко не одразу. Правду кажучи, спершу я й повірити не міг, що якісь мої віршовані «приколи для хатнього вжитку» можуть бути цікаві комусь іще, крім моєї сім’ї. І я не ставився до цього як до літератури – адже практично всі нормальні батьки розповідають своїм малюкам вигадані для них історії. Аж доки діти самі не завважили, що мої віршики цікаві не лише їм, а і їхнім друзям та однокласникам.

А тоді Лізина, старшої дочки, вчителька попросила мене організувати для класу зустріч із дитячим письменником – і я запросив Лесю Воронину. Пані Леся була тоді головним редактором «Соняшника» – найкращого дитячого журналу, тепер такого немає. Вона залюбки відгукнулася, чудово поспілкувалася з дітками, малявки були щасливі! А після зустрічі каже мені: Іване, ти ж, певно, пишеш для дітей, то дай щось для журналу. Я спершу розгубився. Але десь за місць чи два усе ж зважився прислати кілька віршів. Вони були надруковані, я отримав на них багато прекрасних відгуків. Отак усе й почалося.

- А що читають ваші власні діти? Чи є книжки, до яких би ви їх «не підпустили»?

- Ну, в нас, дякувати Богу, аж про такі крайнощі не йдеться – незважаючи на те, що мій старший, Іван Іванович, не такий охочий до книжки, як би мені хотілося. Але я бачу, що поганою людиною, незважаючи на це, він точно не росте, тому трагедії з цього ми в сім’ї не робимо. Просто намагаємося добирати йому такі книжки, які б його точно зацікавили.

Насправді ж дорослі завжди знають, де вони недопрацювали. І я так само знаю, де моя провина. Бо в підлітковому віці привчати до читання вже пізно, за це треба набагато раніше братися – за великим рахунком, ще тоді, коли дитина живе у мами в животику.

Для маленького Івася я, сам ще тоді замолодий, був кепським татом. Аж із дівчатками прийшов якийсь досвід і розуміння багатьох речей. Тож вони читати люблять, особливо Ліза, яка вже пережила дуже багато захоплень і тепер «дозріла» до Іллі Турчиновського і Михайла Булгакова. І навіть готуючись до ЗНО, маючи цілий віз обов’язкового читання, знаходить час, щоб проковтнути нову книжку улюбленого Сашка Ушкалова.

Стефа теж любить читати. Але в неї ще віковий комплекс «великої книжки», тож ми тепер активно працюємо над тим, щоб його подолати, зацікавлюючи її хвацькими пригодницькими текстами великого обсягу, де весь час тримається сюжетна напруга – такими як «Діти капітана Ґранта» Жуля Верна.

Що ж до шкідливих книжок, то я боюся не так ідеологічних, як просто дурних. Якщо дитина з власної ініціативи раптом узялася читати «Майн кампф» чи промови Сталіна, то зрозуміло, що вона потребує дуже серйозної уваги, – але ж у перспективі, за вмілого й ненав’язливого скеровування, з неї може вирости чудовий дослідник тоталітаризму. А якщо людина читає яку-небудь Ладу Лузіну чи Олеся Бузину – то це вже безнадійно.

- Батьки скаржаться, що діти зараз узагалі перестали читати — надають перевагу комп’ютеру, а не книжці. Як, на вашу думку, переламати цю сумну тенденцію?

- Якщо всерйоз – то потрібні системні зусилля всього суспільства і відповідальна гуманітарна політика держави. Одне слово, маємо робити те, що робиться в усьому цивілізованому світі. Бо наша система шкільної освіти ще з радянських часів спрямована на те, щоб відбити в дитини охоту брати до рук книжку, а табачниківські «реформи» це лише поглиблюють, маючи на меті сформувати не самостійно мислячу особистість, а ідеального раба для заводів якого-небудь Ахметова чи іншого олігарха.

- А чи варто цю тенденцію взагалі вважати сумною? Можливо, це природний розвиток людства, в процесі якого книжка й література як така взагалі відімре, поступившись місцем чомусь новому?

- Література нікуди не дінеться, вона завжди буде потрібна. Інша справа – форма її поширення. Себто книжка, яка тепер зазнає дуже серйозних трансформацій. І далеко не всі з них аж такі погані, як це на перший погляд видається.

Перше, що вже значною мірою «пішло» в електронний формат, – це різноманітна довідкова література, словники. Я певен, що це добре, бо ними користуватися набагато зручніше, ніж традиційною книжкою. Далі на черзі – наукова література і популярна белетристика, «читво». Відтак, в ідеалі, в традиційному форматі мають залишитися лише три види книжок: дитяча література, класика й поезія.
Гадаю, що це і є той природний розвиток людства, який нам може подобатися чи ні, але від нього нікуди не дітися.

- Іще не так давно українська дитяча література була в досить жалюгідному стані, а тепер дитячих книжок видають дедалі більше. Чи є на ці книжки попит?

- Звісно, є, і немалий. За офіційними даними Асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів, дитяча книжка – єдина в Україні, яка більш-менш успішно переживає кризові роки, а останнім часом навіть нарощує наклади.

- Але чи не йде в даному випадку кількість на шкоду якості? Інколи в абетках можна побачити такі помилки, що аж страшно стає за дітей, які на цих віршах вивчатимуть українську мову.

- Така проблема є, і вона дуже серйозна. І від неї, як і від усіх інших наших проблем, ми мусимо рятуватися самі. Себто я наполегливо раджу батькам самим читати ті книжки, які ви рекомендуєте своїм дітям, і скласти для себе список тих видавців, яким ви можете довіряти.

- Днями почула в розмові молодих мам скаргу на те, що «в Україні навряд чи з’явиться свій Гаррі Поттер». Тобто твір такого шаленого успіху, яким діти зачитуються без жодного примусу, з власної волі. Ви з цим згодні?

- Я з неабияким скепсисом ставлюся до балачок про те, що ми буцімто неодмінно мусимо когось «догнати і перегнати». З таким мисленням досягнути чогось путнього просто неможливо. Той, хто пробує змагатися з Гаррі Поттером чи будь-яким іншим класним персонажем, наперед приречений на поразку. Бо його образ буде, знову ж таки, вторинним, а отже, і менш цікавим, ніж ориґінал.

Нам просто треба робити своє – і найкращі сучасні українські дитячі письменники цілком свідомі цього. Свою справу вони знають і роботу виконують добре. Але ж водночас є ціла низка факторів – як об’єктивних, так і суб’єктивних, як економічних, так і політичних, – які від нас не залежать і на які ми не можемо вплинути кардинально.

Порівняймо бодай обсяг ринку англомовної дитячої літератури й україномовної. І водночас ті зусилля, які докладають у цивілізованому світі для популяризації вітчизняної літератури як усередині країни, так і за її межами, – і ті «регіональні», «межигірські» зусилля, з якими в нас усе це методично руйнується. Об’єктивно кажучи, українська література, і дитяча зокрема, яка за своїм творчим потенціалом має все для того, щоб бути вже нині однією з найцікавіших і найчитабельніших літератур у Європі, насправді існує винятково завдяки ентузіазму невеликого кола авторів, видавців і читачів. А якби Джоан Роллінґ народилася, скажімо, Ганною Роленко і написала свого Поттера українською, то в цих умовах її роман видали б накладом максимум дві-три тисячі примірників і заплатили б щонайбільше 3-5 тисяч гривень гонорару. І в нас вона в кращому випадку працювала б, як я, видавничим редактором, а в гіршому – замість того, щоб писати продовження свого роману, – добувала б хліб насущний політичною журналістикою.

Прошу зрозуміти мене правильно – я не скаржуся, а лише чесно розповідаю про те, які в нас правила гри. Хочеш – приймай їх, не хочеш – не приймай і займайся в цьому житті чимось іншим. Або пиши англійською – з розумінням того, що чужою мовою створити в літературі шедевр практично неможливо. Бо в цій справі мова є найважливішим інструментом, досконалого володіння яким можна досягти, лише народившись із цією мовою на вустах. 

Андрусяк Іван Письменник, журналіст
  • 03 квітня 2013
about/aboutusmediaabout/aboutusmedia/3296